Перше Правило Чарівника
Шрифт:
Кішка дбайливо провела шорстким язичком по обличчю юнака і ласкаво потерлася головою об його щоку.
— Спасибі тобі, кішка, — насилу прошепотів Річард. З темряви виникли Зедд і Келен і, схилившись над ним, обережно підхопили з двох сторін під руки, допомагаючи піднятися.
— Не треба! Так боляче! Краще я спробую встати сам.
— Ти поранений? — Стривожено запитав Зедд.
— Гар штовхнув мене в лівий бік. Тепер там щось здорово коле.
— Дай подивлюся. — Чарівник нахилився і став тихесенько промацувати Річарду ребра. Юнак зблідв від болю. — Ну що ж, уламки не стирчать, і то добре. Не вішай носа, не так
Річард насилу втримався від сміху, побоюючись чергового нападу болю.
— Зедд, адже зараз це був не фокус? Правда? Це — справжня магія?
— Цього разу — так. Це була магія, — поблажливо усміхнувся Чарівник. — Але якщо Даркен Рал дивився в наш бік, він міг помітити спалах. Ти не крутись, я подивлюся, чим тобі можна допомогти.
Келен опустилася біля Річарда на коліна і накрила долонею його руку, яка все ще стискала ефес магічного зброї. Від її дотику з меча ринула така потужна хвиля гніву, що у Річарда мимоволі перехопило дихання. Він зрозумів, що магія намагається захистити його від невідомої загрози.
Келен же нічого не відчула. Вона схилилася над ним і підбадьорливо посміхнулася йому.
Зедд поклав одну долоню на покалічені ребра Шукача, другою рукою підняв його за підборіддя і заговорив. Голос його звучав м'яко, рівно і заспокоююче. Слухаючи Зедда, Річард поступово розслаблявся і вже не думав про дивну реакцію меча на дотик Келен. Старий сказав, що у Річарда пошкоджено три ребра, і зараз він заговорить біль і накладе чари, щоб зміцнити і захистити зламані ребра, поки вони не загояться. Не змінюючи інтонації, Зедд тихенько розповідав, як біль відступить, але не зникне до тих пір, поки не зростуться ребра. Він говорив довго і монотонно, але Річард вже відключився і не вникав у зміст сказаного. Він впав в дивний, блаженний стан, близький до глибокого сну. Зедд замовк, і юнак, одразу прокинувшись, здивовано подивився по сторонах.
Усвідомивши, хто він і де знаходиться, Річард спробував сісти. Біль пройшла. Він подякував старому другу і легко встав на ноги. Річард вклав меч у піхви, взяв на руки вірну кішку, тихенько прошепотів їй на вушко слова подяки і дбайливо простягнув Келен, щоб та потримала її, поки він відшукає заплічний мішок. Річард скинув його на землю під час сутички з Гаром. Спину ще саднило, але юнак вирішив, що про рани можна подбати і пізніше, а зараз головне — швидше втекти від небезпеки. Річард відвернувся і, стягнувши з шиї заповітне ікло, швидко сунув його в кишеню.
Юнак поцікавився у супутників, чи не поранені вони. Зедд обдарував учня поглядом, що виражав почуття ображеної гідності, і заявив, що не такий вже він старий і немічний, як думають деякі. Келен ввічливо відповіла, що чудово себе почуває, і подякувала другові за увагу. Юнак висловив надію, що йому ніколи не доведеться змагатися з нею в метанні каміння. Келен чарівно посміхнулася і сунула кішку в його заплічний мішок. Дивлячись, як Келен мерзлякувато кутається в лісовій плащ, Річард задумався над тим, про що хотів попередити його чарівний клинок при дотику її руки.
— Треба поспішати! — Оклик Зедда вивів його з задуми.
Подорожні пройшли ще близько милі і побачили кілька стежок, що розходилися. Річард рішуче звернув на одну з них, а Чарівник завбачливо розсипав жменю магічною пилу, яка знищувала всі сліди. Стежка, обрана Шукачем, виявилася занадто вузькою, по ній можна було йти тільки слідом. Попереду, вказуючи шлях, йшов Річард, за ним — Келен, ходу замикав Зедд. Всі троє, не втрачаючи пильності, час від часу з побоюванням поглядали на небо. Річард не знімав руки з чарівного меча.
Гілки дерев танцювали на пронизливому осінньому вітрі, їх тіні металися в примарному місячному світлі. Річард стояв перед масивними дубовими дверима, міцно підвішеними на кованих петлях. Його супутники не висловили гарячого бажання лізти через частокіл, тому Річард один перемахнув через паркан, залишивши їх чекати зовні. Юнак простягнув було руку, збираючись постукати в будинок, але в ту ж секунду відчув холод сталі біля горла. Хтось підловив його і зараз, однією рукою притискаючи до горла кинджал, іншою міцно тримав Шукача за волосся. У Річарда все похололо всередині.
— Чейз? — Безнадійно прошепотів він.
Рука розтулилась, клинок зник.
— Річард! Тобі чого вдома не сидиться? Шастати серед ночі! Нічого кращого придумати не міг? Скажи на милість, для чого тобі знадобилося підкрадатися до мого дому?
— Я не підкрадався. Просто я не хотів піднімати шум, щоб не тозбудити твоїх.
— Боже мій! Та ти весь в крові! Це твоя?
— Як не прикро, велика частина. Чейз, будь такий добрий, відчини браму. За парканом чекають Зедд і Келен. Нам дуже потрібна твоя допомога.
Як був, босоніж, Чейз побрів до хвіртки, чортихаючись всякий раз, коли натикався на гострі сучки. Він впустив гостей і запросив їх до хати.
Емма Брендстон, дружина Чейза, відрізнялася завидною добродушністю. Привітна усмішка не сходила з її обличчя ні за яких обставин. Вона здавалася повною протилежністю чоловікові. За все життя Емма ще жодного разу нікого не налякала, в той час як задерикуватий страж кордону вважав, що день пройшов даремно, якщо йому не вдалося хоч на когось нагнати страху. Тільки в одному відношенні Емма повністю була схожа на чоловіка: що б не сталося, вона завжди зберігала повну незворушність. На світі не було нічого, що могло б здивувати або розбурхати її. Ось і зараз дружина Чейза зустріла гостей безтурботною чарівною посмішкою і тут же взялася за справу. У довгій білій нічній сорочці, з пишним волоссям, зібраним на потилиці у тугий вузол, Емма вже поралася біля вогнища. Дивлячись на неї, можна було подумати, що вона щоночі зустрічає обдертих, стікаючих кров'ю подорожніх. Втім, за довге життя з Чейзом, Емма, напевно, бачила і не таке.
Річард повісив заплічний мішок на спинку стільця, обережно вийняв кішку і простягнув її Келен. Кішка тут же прилаштувалася у дівчини на колінах, вигнула спинку, ліниво потяглася і замуркала, згорнувшись пухнастим сірим клубочком. Зедд сів поруч з Річардом. Чейз накинув на потужні плечі сорочку і запалив світильники, які звисали з масивних дубових балок. Балки ці господар будинку від початку до кінця ставив своїми руками: він сам вибрав підходящі дерева, сам зрубав їх, сам витесав балки і, нарешті, сам встановив на місце. Страж кордону взяв стілець і прилаштувався навпроти гостей спиною до каміна. Камін був гордістю Чейза. Довгі роки він збирав зі всього Вестланда камені, кожен з яких відрізнявся чимось особливим, будь то химерна форма, незвичне забарвлення або незвичайна структура. Чейз склав зі своїх трофеїв камін і, приймаючи гостей, довго розповідав їм дивовижні історії, пов'язані з кожним каменем.