Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Шрифт:
– Мої очi?!
– У Ейнори ледь не випав iз рук клубочок.
– Теж кольору незабудок, - невинно збрехав Кадриль, а може, й не збрехав: адже, коли Ейнора танцювала, у неї очi були заплющенi!
– Ти була як справжня принцеса!
– I коли, - зiтхнула Ейнора, - я матиму пристойну сукню? Менi соромно у цiй обшарпанiй... Коли б менi ножицi, голка i якийсь клаптик тканини, я сама пошила б собi сукню чи хоч спiдничку.
– У мене є голка у тапцi...
– Твiнас нагнувся, витяг голку
– А ножицi я можу органiзувати, - понишпорила в сумцi Легарiя.
– Але жодного зайвого клаптика у мене немає. Дефiцит. Або зробiмо так: я дам тобi клаптика, а ти поший менi пелерину, а що залишиться, - буде твоє.
– Не треба, - гордо вiдповiла Ейнора, - без очей менi дуже важко шити.
– Ось ножицi, i знай, - подала начальниця, - щоб повернула!
– Я ж їх не з'їм, - вiдрубала лялька, але вмить схаменулася й покiрно подякувала: - Дякую, що позичили.
– Гляди менi!
– пробуркотiла Легарiя.
– А клаптика не дам.
– Ейноро, - не витримав Китичка.
– Знаєш, що менi прийшло в голову? А ти вiдрiж вiд шарфика i пошиєш собi хоч спiдничку.
– Справдi?
– зрадiла Ейнора.
– Псувати такий чудовий i дорогий шарфик?
– розгнiвалася начальниця. Я забороняю!
– От i не заборониш, шарфик не твiй!
– вiдрубав їй Китичка.
– Шарфик мiй, - промимрив крiзь сон Кадриль.
– Китичко, вiзьми ножицi i вiдрiж скiльки треба.
– Тодi, Ейноро, поверни менi ножицi, - простягла лапу Легарiя.
Але Китичка встиг першим схопити ножицi, чикнув ними i вiдтяв чималий клапоть. Хоч яка начальниця була незадоволена, вона змушена була поступитись, i Ейнора так взялася до роботи, що тiльки пальчики її миготiли i в такт їм вiї то здiймалися, то опускалися, а очицi Твiнаса ледве дивилися: такi були стомленi.
У головi в Твiнаса дедалi яснiше вимальовувався план, як вирвати Ейнору iз пазурiв Легарiї. Цей план вiн у думцi назвав ОК.
А обоє друзiв пiсля довгої розлуки нiяк не могли наговоритися - хоч як Кадрилю хотiлося спати.
– Поклади у нашу таємничу схованку ножик, ось вiн, - шепотiв Китичка.
– I мiшечок я гарненько згорнув, але вiн добре потерся.
– Нiчого, до Тандадрики вiн ще послужить, - вiдповiв Кадриль, запихаючи здоровою лапкою ножик i мiшечок у кишеньку.
– I ще, - розхвилювавшись, песик аж затнувся, - вi... вiзьми мiй скарб, менi його вже досить.
– Вiн сором'язливо подав згорнений клаптик паперу.
– Тiльки з умовою: не дивись... Я сам тобi скажу, коли можна буде подивитися, домовились?
– Домовились, - кивнув головою Кадриль.
– Я покладу цю рiч на самiсiнький спiд своєї кишеньки.
– Вiн засунув лапу глибоко в кишеньку, i раптом у нього аж очi на лоб вискочили.
– Оце-то...
Вiн витяг iз кишеньки зiв'ялий цвiт гвоздики - той самий бiлий з надiрваною пелюсткою.
– О Китичко, - прошепотiв Кадриль, - це був не сон, не сон!
– Що, що?
– не розумiв песик.
– Коли б ти знав, що там творилося... що там творилося у пiдземеллi... i це було не увi снi... тi бурульки, годинник, ножицi... музика... фрак...
– Спи, спи, - знову вмовляв його песик.
– I знай: я вимовив наше заповiтне слово, коли корабель злiтав iз планети квiтiв.
– Я чув, - кивнув головою Кадриль, стискуючи в лапi бiлу гвоздику. Воно мене врятувало... тiльки воно... заповiтне слово.
– Справдi?
– просiяв Китичка.
– Справдi. А зараз, поки я не заснув.... доспiвай нашу пiсеньку... хоч раз до кiнця...
– Тепер уже, хоч би що сталося, а я закiнчу її, - сказав песик.
– Але я не знаю, з якого мiсця почати: чи з. того, де перервалося, чи знову спочатку?
– Спочатку.
Китичка вiдкашлявся, провiв лапкою по носику-квасолинцi i тихенько-тихенько, щоб чуло лише єдине вухо його друга, почав спiвати:
Справжнiй, а може, несправжнiй
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,
У всьому на свiтi зневiривсь.
Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,
А вже так у всьому зневiривсь,
Сидiв бiля рiчки кiкiлiс
I слухав, що крокодил
йому каже...
– Увага!
– пролунав голос Менеса.
– "Срiбна шишка" наблизилась до невiдомої планети.
Чи це не прокляття: пiсеньку знову не доспiвано! Зате роботящiй Ейнорi залишилося зробити кiлька стiбкiв, щоб закiнчити спiдничку, а з обрiзка клаптика вона викроїла хустинку, щоб нарештi прикрити свою лису голову. Рукавичку, щоб не заважала шити, вона заткнула за шнурок, яким пiдперезала сорочку. I без проникливостi Твiнаса можна було помiтити, як Ейнора не любить цiєї рукавички: вона її то стягає, то мне, то куди-небудь засуне. Може, це тому, що рукавичка нагадувала ляльцi тi безтурботнi днi, коли вона жила, мов принцеса на склянiй горi?
В РОЗВIДКУ
"Срiбна шишка" майже приземлилася, але так i не сiла, а почала, паче яструб, робити круги над невiдомою планетою.
– Увага!
– знову пролунав голос пiлота.
Твiнас, який тiльки-но задрiмав, прокинувся й вiдразу втупився очицями в Ейнору. Чого ж це голка застигла в її руках, чого так засiпалися вiї i спохмурнiло личко, коли вона почула голос Менеса?
– ...Наближаємося до невiдомої планети, - пояснював пiлот.
– Ми збилися з курсу i летимо довше, нiж було запрограмовано механiзмами корабля, тому повиннi сiсти i поповнити запас повiтря.