Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Шрифт:
– Я гадаю, - проказав Твiнас, дивлячись з нiжнiстю, як марно стараються пальчики Ейнори, - гадаю, що розплутувати й не треба. Очевидно, вiн хоче, щоб нитка тут i залишилась.
– I як це вам прийшло в голову, - здивувався песик, - навiть i без люльки!
– Давайте почекаємо, - запропонував Твiнас, дуже задоволений, що його похвалили: адже це чула й Ейнора!!
– Почекаємо, чи сiпне нитку назад, чи нi, i тодi будемо знати.
Вони чекали довго - за той час устигло показатися друге зелене сонце. На їхнє щастя, розвиднялося дуже повiльно, i квiтки, не передчуваючи нiчого лихого, куняли собi й далi, опустивши дзьоби. Нитка була на мiсцi, а кiнчик вуха зник за пагорбами.
– До роботи!
– подала
– Хоча я дуже скалiчена, але братимуся за керiвництво. Може, є добровольцi перерiзати шнурок?
– Я, - коротко сказав пiлот.
Ножик був малесенький, шнурок грубий, то довелося чимало попрацювати. Полоненi, хоч i були змученi, натерпiлись горя, а знайшли в собi сили так поставати, щоб не видно було, що робиться з тим шнурком.
– А все-таки навiщо вiн прислав нам зiв'ялу пелюстку?
– не переставав морочити собi голову Твiнас.
– I як дивно: хоч пелюстка ця зачепила сторожу, а вона й не поворухнулася. Може, в цьому таїться... таїться ключ од головоломки?
– Було б про що думати!
– з насмiшкою заговорила Ейнора, яка довго мовчала.
– Хоч я i не бачила пелюстки, а менi ясно, що, закутавшись у неї, можна непомiтно прошмигнути повз квiтки.
Коли б у Твiнаса була люлька, то вона випала б iз його дзьоба просто на землю - так ошелешила його Ейнорина прозiрливiсть. Навiть Менес перестав рiзати шнурка й повернув окуляри до ляльки.
– Ви iнколи вбачаєте суть, - повiльно вимовляючи слова, вiн чи то хвалив, чи то погрожував ляльцi.
У Ейнори затремтiли вiї, немов у зловленого метелика крильця.
– О Ейноро, ти, не бачачи, бачиш краще, нiж ми всi!
– захоплено прошепотiв Китичка.
– Менi нiколи-нiколи таке i в голову не прийшло б!
Легарiя, самолюбство якої страждало вiд такого успiху Ейнори, зi злостi напала на Китичку:
– Доки ти будеш теревенi правити?
– Поки ви будете тверезо дивитися!
– вiдрiзала за Китичку Ейнора.
– Що? Ти смiєш глумитися з мене, з начальницi?!
– повернула до Ейнори Легарiя обв'язану щоку.
– Ану ж повтори, що ти сказала, ти, принцеса iз скляної гори!
– Я... лише...
– покiрно промимрила Ейнора, - я хотiла похвалити, що ви вмiєте на все найтверезiше за всiх дивитися.
– Я не вiрю тобi, - сказала Легарiя.
– Негайно при всiх проси у мене пробачення, або...
– Пробачте... дуже...
– прошепотiла Ейнора i так смикала рукавичку, що, здавалося, розiрве її навпiл.
Весь цей час за нею стежили маленькi, з макове зернятко очицi Твiнаса; особливо пильно вiн дивився на рукавичку, яку Ейнора без упину м'яла... I якщо загадку пелюстки вiдгадала Ейнора, то вiн зараз вiдгадав загадку самої Ейнори, вiрнiше, загадку її рукавички, загадку її покiрностi Легарiї. I, що найголовнiше, вiдгадав без люльки!
ЗНОВУ В ПIДЗЕМЕЛЛI
Успiшно вiдiславши товаришам усе потрiбне, щоб звiльнитися, зайчик вiдчув неспокiй за самого себе. Засунувши за пазуху клубочок так, щоб, коли йти, нитка з нього розмотувалась, а кiнець, залишений у товаришiв, не обiрвався, Кадриль уважно роззирнувся навкруги - було б добре знайти ще одну опалу пелюстку i пiд нею сховатися вiд злих квiток. На жаль, нiде нiчого схожого не видно. Кадриль виявився беззахисний, немов слимак без шкаралупи, i до нього вже пiдкрадалася одна квiтка, жадiбно роззявивши свого дзьоба. Зайчиковi нiчого iншого не лишилось, як шмигнути назад у нору. Тут вiн почекає, поки товаришi перерiжуть той шнурок, що їх обв'язує, i доберуться до "Срiбної шишки". Тiльки чи вони здогадаються, що треба прикритися тiєю зiв'ялою пелюсткою, чи зрозумiють, навiщо її прислано? Чи вiзьмуть вони на корабель нитку, чи прикрiплять її до дверцят? Як добре було б оце гукнути згори, все пояснити, але
Залишений смолоскип лежав на уламку цеглини i ще жеврiв. I цього досить, нового запалювати не буде, посидить у темрявi. Найголовнiше вiдчути, коли сiпне нитка i почне розмотуватись клубочок у таємнiй кишеньцi. "Друже мiй Китичко, - подумки говорив Кадриль песиковi, - хоч би тобi прийшло в голову прив'язати кiнець нитки до корабля! Iнакше я загину, загину!" Задум Кадриля був дуже ризикований, але досить розумний: якби товаришам пощастило пробратися на корабель i злетiти, вони за нитку пiдняли б i його - в мiцностi нитки вiн не сумнiвався... Коли б вiн хоч мiг iз-за пагорба стежити за товаришами! А зараз навiть це неможливе, лишається тiльки чекати, чекати, чекати - нiчого не знаючи i не бачачи. Вiн вiдчував себе страшно стомленим, пiсля того плавання по водi вiн навiть лапи свої не встиг обсушити i нi хвилинки не перепочив. Зайчик обперся об стiну: хоч зараз легше зiтхне. Його вже не лякали пiдземна темрява i безупинне тукання: адже нiчого лихого не сталося, коли вiн ходив тут з смолоскипом, а без смолоскипа тим паче нiхто його не зачепить. Кадриль схилив голову, заплющив очi, знову розплющив... Що ж це? Може, йому мариться? В глибинi пiдземелля блиснуло свiтло - непривiтне, срiбно-синє. Тукання ставало все гучнiше й гучнiше - немов до нього наближався невидимий годинник. Кадриль ладен був вискочити надвiр, але, пригадавши хижу квiтку, перемiг себе i залишився на мiсцi. Нi, нiчого не трапилося - тiльки свiтло й тукання. Тепер його охопила цiкавiсть; наставивши вухо, пiдозрiло поводячи половиною вуса, вiн обережно подався до мiсця, звiдки линуло свiтло, а за ним слiдом тяглася нитка - єдине, що з'єднувало його з товаришами. Вiн iшов, спотикаючись об уламки цегли та шматки дощок, простягнувши вперед лапи, немов зачарований свiтлом i туканням; ось-ось уже видно: iз стелi звисали неначе крижанi бурульки чи кришталевi труби, iз них i розливалося свiтло й тукання.
– Хто ти?
– пролунав звiдти суворий голос.
"Оце так!
– аж не повiрив своєму вуху Кадриль.
– Труби говорять!"
– Питаю: хто ти?
– гучнiше повторив голос.
– Я?
– Так, ти.
– Я... я тут тiльки сховався вiд квiток.
– Сховався вiд квiток... сховався вiд квiток... вiд квiток, - хором повторили тоненькi голоски.
– Гаразд, - похвалив грiзний голос.
– Що в тебе є?
– Що в мене є?
– знiтився Кадриль.
– Є у мене одне вухо... половина вуса... i клубочок ниток.
– Вiн обмацав своє прорване хутерце, з-пiд якого тягнулася нитка, i таємну кишеньку iз скарбом: хоч би не вiдняли!
– Ниток... ниток...
– повторили голоски.
– Як тебе звати?
– промовив голос.
"Якщо я скажу, що мене звати Кадриль, старомодний танець, то з мене глузуватимуть!" - подумав зайчик i швиденько сказав:
– Мене називають Гарячкою.
– Гарячка... гарячка... гарячка...
– пiдхопили голоси.
"Ну й ляпнув - мов справжня гарячка!" - вдався в жаль зайчик, та слова назад не вернеш.
– Розпочати!
– наказав грiзний голос.
Щось запихкало, неначе пiдходив паровоз, бухнуло парою!
– Оце... тобi!
– плеснув лапами Кадриль.
– Гарячка не пiдходить!
– промовив грiзний голос, i все вщухло.
– Кажи правду: як твоє iм'я?
– Кадриль, - зiзнався зайчик.
– Розпочати!
– почувся наказ.
Тут Кадриль розгледiв, що голос лунає iз здоровенної труби-бурульки i що крiзь її кришталеву стiнку проступає якась невиразна постать.
Похмурi стiни пiдземелля почали розсовуватися, стеля - пiдiйматися; попiд стiнами вишикувалися бронзовi канделябри, а в них горiли свiчки, запiстрiли вiзерунки на паркетi, i на ньому стали кiлька десяткiв пар танцюристiв.