Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Шрифт:
Слiдом за Китичкою вискочив iз всюдихода й Кадриль, на ходу витягаючи щось iз своєї таємної кишеньки i вiдрiзаючи ножичком.
– А вiд мене, - сказав вiн паяцовi, - вiзьми оцю нитку. Прив'яжеш нею стеблину квасолi, коли вона почне рости аж до самого неба, - пожартував зайчик.
– Якi ви благороднi!
– схвильовано сказав паяц.
– А я, - на диво всiм пiдвелася з мiсця Легарiя, - я вручу ось що!
I вона, вiдстебнувши значок, урочисто подала його паяцовi, не сумнiваючись, що почує у вiдповiдь: "Вiд iменi всiєї спаленої планети
Та вiн лише сказав "дякую", та ще й досить байдуже поклав той значок на камiнь, тимчасом як подаровану квасолинку тримав у жменi так, немов хтось збирався у нього її вiдняти! "Яке несвiдоме створiння!" розчарувалась начальниця.
Ще раз сердечно попрощавшись з паяцом, усi сiли назад у всюдихiд i рушили в напрямку "Срiбної шишки".
– Не було в мене чого йому подарувати, - винувато промовив Твiнас. Хiба що люльку...
– А я хiба рукавичку, - зiтхнула Ейнора, яка весь час мовчала.
– Захотiлося здихатися рукавички?
– ляпнула, скоса глянувши на Ейнору, Легарiя, у якої геть зiпсувався настрiй через втрачений значок.
– Нiкуди ти вiд рукавички не втечеш, принцесо, нiкуди!
Ейнора вся зiщулилась i знову надовго замовкла. Китичка все дивився в сторону даленiючого каменя, на якому сидiв паяц; швидко свiтало, i стало видно спочатку шапочку, потiм плечi, рукава, камiнь... Всюдихiд погасив фари; пасажири дивилися вперед, наближаючись до "Срiбної шишки", i лише один Китичка, повернувшись, не зводив очей з блузи паяца, що ставала все свiтлiшою i свiтлiшою, а на тому мiсцi, де зовсiм недавно у песика поблискувала квасолинка, тепер був вдавлений нiмий знак запитання. Щось прийшло в голову песиковi, i те щось було таке важливе, що вiн потихеньку виплигнув iз заднього сидiння "Шишечки" i помчав назад до каменя. Вiн тiльки задасть паяцовi запитання, одне-однiсiньке запитання, а потiм вiтром полетить назад до "Срiбної шишки"...
ЗАПИТАННЯ КИТИЧКИ
Мандрiвники схаменулись, що немає Китички, лише тодi, коли по схiдцях збиралися входити в корабель.
– Оце тобi, - першим занепокоївся Кадриль, - немає Китички!
– Я, - зiзналася Ейнора, - чула, що щось за всюдиходом шльопнуло, але не подумала, що це хто-небудь вискочив.
– Нiде вiн не дiнеться, - заспокоїв Твiнас.
– Скоро повернеться.
Всi посiдали в крiсла, i тiльки Кадриль зостався надворi на верхнiй сходинцi, щоб ще здалека побачити, як буде повертатися його друг. Крiм того, вiн побоювався, що за наказом начальницi можуть пiдняти сходи i, недовго думаючи, полетiти.
– Чи всi пасажири на своїх мiсцях?
– утрете почулося iз кабiни пiлота.
– Китичка!
– вигукнув знадвору Кадриль, - Китичка ще не повернувся!
– Нiякої тобi дисциплiни, - сердилася Легарiя.
– Вчи їх, вчи дисциплiнi, органiзованостi, i як горохом об стiну! Фi!
– Може, менi пошукати?
– вирвався Кадриль.
– Бiжи, бiжи, щоб обидва пропали, мало клопоту з одним!
–
– Побiжу, що буде - те буде, - вирiшив Кадриль i одним стрибком опинився на землi. Вiн пустився в той бiк, звiдки був приїхав всюдихiд. Ось i камiнь, а поряд дитячою лопаткою копає землю Улюс Тулюс, - мабуть, збирається садити квасолинку.
– Скажи, - ще здалека гукнув до нього Кадриль, - чи не бачив ти мого друга, Китичку?
– Того, який подарував менi квасолинку?- запитав паяц.
– Так. Вiн десь пропав, а нам час вилiтати.
– Вiн, - махнув рукавом паяц, - побiг он у той бiк. Задав менi одне питання i побiг.
Кадриль скiльки мав духу помчав у тому напрямку. Вiн. так поспiшав, що не здогадався довiдатися, яке ж питання задав його друг. Бiг зайчик довго, поки йому не перепинило дорогу рiчище. Вiд жару вода iз нього випарувалася, на днi дибилися шматки порепаного мулу, пiд ним темнiло глибоке дно. Китички нiде не було видно. Роззирнувшись довкола, Кадриль похнюпився. Шукати далi було небезпечно: темнiло, можна було самому легко заблукати i не знайти корабля.
Кадриль геть засумував i вже повернувся йти назад, як до його вуха долинуло тихе зiтхання i схлипування. Вiн щодуху побiг до чорнiючого згарища дiброви i побачив свого Друга - вiн лежав на купi головешок, якi ще тлiли.
– Оце... тобi... маєш...
– тiльки й вимовив Кадриль, не вiрячи своїм очам, i кинувся рятувати Китичку.
– Китичко... братику...
– мимрив вiн, тягнучи свого друга.
– Що ж це? Що трапилося?..
Та песик був немов неживий. А сонце вже зовсiм темнiло.
– Китичко, - щосили трусонув зайчик свого друга песика, - вiдiзвися!.. Китичко, це я, твiй Кадриль!.. Китичко!
Песик розплющив повнi слiз очi.
– Покинь мене, - прошепотiв вiн.
– Летiть собi...
– Але скажи менi, що таке?
– не вiдставав Кадриль.
– Невже, - схлипнув песик, - ти не розумiєш?
– Нiчого я не розумiю, - захитав головою Кадриль, хоч невиразний здогад збентежив його.
Стало темно хоч око виколи.
– Я, - долинув iз темноти голос Китички, - я вернувся до каменя i задав паяцовi запитання... Одне запитання: скiльки на цiй планетi триває доба... день i нiч... I... i... довiдався, що тридцять дiб... це... це... тiльки п'ять наших годин... Сам бачиш, як тут скоро темнiє i розвидняється...
Так, смужка сонця вже провiщає новий день, нову добу планети.
– Ну то й що, що п'ять годин?
– Кадриль знову вдав, що нiчого не розумiє.
– П'ять годин тому, тридцять дiб цiєї планети тому, я... я пiднiс до переплутаного дроту запаленого сiрника... i спалахнуло тодi, немов блискавка... загримiло, наче справжнiй страшний грiм... Я... я спалив усю планету! Я все тут занапастив Я. I тiльки я.
Спина в Китички здригалась, а в очах застиг такий бiль, що серце Кадриля наче хто пронизав гострим ножем.