Подорож у Тандадрику (на украинском языке)
Шрифт:
– Китичко, братику мiй, - вiн обняв обома лапами голову песика i пригорнув її до таємної кишеньки, вiрнiше, до того, що билося за кишенькою.
– Китичко, братику, ти не винен, ти не можеш бути винним, адже ти нiчогiсiнько не знав!.. I я, i Твiнас, i сама Легарiя на твоєму мiсцi зробили б те саме, що й ти, те саме!.. Ти тут нi при чому, чуєш, сам паяц сказав, що рано чи пiзно вони неодмiнно, неодмiнно згорiли б, ти чуєш, Китичко?.. Ти тiльки повинен виплакатися, добре виплакатися, i тобi стане легше.
– Я не можу плакати, - вiдповiв Китичка, - у мене плакати немає
– О Китичко, - ще нiжнiше обняв його Кадриль, - ти пам'ятаєш, що тут зостається твоя квасолинка, вона буде рости й рости i зацвiте червоним цвiтом, а тодi прилетить бджола, i планета знову буде жива!.. I бiла пташка буде знову лiтати вiльною i лiтати, куди її понесуть крила.
– Навiщо ти її згадав?
– застогнав песик.
– Знай, поряд з обгорiлими головешками я побачив обсмалену бiлу пiр'їнку... Може... може, то й була та сама пташка! Я спалив i її! Все спалив.
– Але, - ляснув себе лапою по лобi Кадриль, - але хто ж тобi дав сiрники? Ти, ти ж не хотiв їх брати, навiть i не думав брати, а я тобi насильно їх всунув!.. Я винуватий не менше, нiж ти, а то ще й бiльше!.. То я найвинуватiший, бо почав першим... Так, якби не мої сiрники, нiчого подiбного не трапилося б... вiрнiше, трапилося б, але пiзнiше.
– Нi, - затряс обсмаленим писком Китичка, - не виправдовуй мене i не переймай на себе мою провину! Зi мною вже все, i моя подорож закiнчилася. Покинь мене одного. Покиньте мене всi.
– Тебе покинути?!
– розгнiвався Кадриль.
– За кого ти мене маєш? За друга чи зрадника? Залишишся ти - залишусь i я. Тобi кiнець - i менi кiнець. I моя подорож так само скiнчена. Залишаємось обидва.
Та Китичка знову неначе оглух. Поклавши безносий писок на обсмаленi лапи, вiн дивився, як то там, то там у попелi ще поблискував жар. Про що песик думав? Може, пригадував те вогнище в лiсi, iнший жар, бiля якого вони так безтурботно танцювали, смiялись i спiвали?..
– Китичко, - немов вiдгадавши. його думку, сказав Кадриль, - адже ти ще не закiнчив, пам'ятаєш?
Песик навiть голови не повернув, байдужий до всього.
– Пам'ятаєш?
– наполегливо повторив Кадриль i тихо заспiвав про себе:
Справжнiй, а може, несправжнiй
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс.
Сидiв у гнiздечку кiкiлiс,
У всьому на свiтi зневiривсь.
Лиш присмалив вiн свiй дзьобик,
А вже так у всьому зневiривсь,
Сидiв бiля рiчки кiкiлiс
I слухав, що крокодил йому каже...
Сонце вже добре прояснилось, i жар зовсiм потух.
– Китичко, а що сказав крокодил нашому кiкiлiсу?
– Кi... кi...
– немов крiзь сон прошепотiв песик i повернувся до зайчика.
I тут, при ясному свiтлi, Кадриль побачив, що брови у песика зовсiм посивiли. Його друг посивiв за одну нiч - коротку, але безмежно довгу - за нiч на чужiй планетi!
Кадриль повiльно встав. Випростався на весь зрiст, ставши на заднi лапи, i здiйняв угору зцiпленi кулачки.
– Будьте проклятi!
– прокричав вiн у чорну спалену далину.
– Будьте проклятi ви, через яких невиннi стають винуватими!
Та
ЗАНЕПОКОЄННЯ В "СРIБНIЙ ШИШЦI"
– ...дев'ять... вiсiм... сiм...
– лунає спокiйний голос пiлота, оголошуючи час зльоту корабля.
Начальниця Легарiя сидить похнюпившись, але сповнена рiшучостi. Це вона дала наказ пiлотовi не чекати пропалих i вирушати в полiт. "Якщо ми й надалi будемо потурати порушникам дисциплiни, - сказала вона, - то ми нiколи не дiстанемося до Тандадрики. Подивiться тверезо: вже три днi i три ночi ми на них чекаємо. Тим часом є справи бiльш життєво важливi, нiж постiйна бiганина тих двох, якi перетворюють нашу подорож на суцiльний хаос. В путь!"
– ...шiсть... п'ять... чотири...
Твiнас так смокче свою люльку, що здається, вiд неї скоро залишиться сама планочка. Та нiчого мудрого на цей раз вiн не висмоктав.
– ...три... два...
– Рятуйте!
– раптом не своїм голосом закричала Ейнора.
– А це що?
– вилупила свої баньки жаба.
Пiлот перестав рахувати, iз кабiни донiсся його байдужий голос:
– Чому заважаєте зльоту корабля?
– Менi... ой...
– заохала Ейнора.
– У мене... серцевий напад!
Iз кабiни вийшов пiлот i став поруч Ейнори, яка безсило впала на спiшку крiсла, схилив шолом i дивиться крiзь темнi окуляри на ляльку, тодi кладе руку в рукавичцi їй на серце. У Ейнори по спинi пробiгає дрож.
– Який, кажете, напад?
– питає вiн.
– Нiякий, - випалює за Ейнору начальниця Легарiя.
– Звичайнiсiнька симуляцiя, манiрнiсть. У путь! Наказую!
Але пiлот у кабiну не повернувся. Вiн вiдстебнув у Ейнори захисний пояс, пiдняв її собi на плече, опустив вниз схiдцi i, старанно тримаючи ляльку, почав спускатися на землю. Спостерiгаючи цю картину, Легарiя вiд заздростi мало не задихнулася: її, начальницю, пiлот нi разу навiть за лапу не взяв, а цю кривляку вже знову на плечi несе! А Твiнас, той сплюха, що звичайно ледве чалапає, бач, як скочив, мов бiлочка, i йде ззаду, тримаючи обома крильцями звислу в рукавичцi ручку Ейнори!.. Нi, це вже нечувано!.. I Легарiя вмить кинулася до сумки по футляр для окулярiв; витягши, вона заглянула всередину, та... "Невже я поклала в iншому мiсцi?
– остовпiла вона, побачивши, що футляр порожнiй.
– Невже я забула, куди поклала?" I вона з запалом заходилася перевертати все в сумцi, але нiде не знайшла того, що шукала.
"Що за напасть?" - не перестає дивуватися начальниця, та речовий доказ пропав як у воду!
– Знаю, знаю, - заскреготала щелепами жаба, - вкрали! Поцупили!
Легарiя, як iз палаючої хати, вискочила iз корабля. О прокляття! Поки вона порпалася в своїй сумцi, та трiйка встигла кудись зникнути... Зникли, покинувши свою начальницю, навiть не спитавши, чи можна зникнути! Хаос, якого ще не було!
"Я тебе i без того речового доказу демаскую, не думай!
– погрозила вона в думцi Ейнорi.
– Нiкуди ти вiд мене i правди не втечеш, аферистка, злодiйка!"