Постукай у моє вiкно (на украинском языке)
Шрифт:
Мама, як завжди, мала рацiю!
Я поплентав до своєї кiмнати, взяв ручку, аркуш паперу i сiв писати об'яву.
Писав я майже годину. Треба було добряче помiзкувати, щоб вийшло якнайкраще, без помилок. Врештi-решт я написав таке: ---------------------------------------------------------------------
Об'ява
Товаришi громадяни! Вiд кого в_т_е_к_л_о граченя, просимо звертатися до кв. № 50 (8-й поверх), телефон: 263-11-57. Спитати Почепцова Юрка. Дякую за увагу!
– --------------------------------------------------------------------
Здається,
Я знов переглянув об'яву й пiшов чiпляти її.
Прийде чи нi?
День сьогоднi видався по-лiтньому теплий, хоч був листопад. Перед будинком сидiли на сонцi бабусi й дiдусi та про щось гомонiли.
А неподалiк, на майданчику, зiбралося все наше товариство.
Бачите пузаня? Це Вiтько з першого пiд'їзду. В нього є величезний бульдог. Вiн хоч i товстий, а дуже хороший. Хто? Звичайно, Вiтько, а не бульдог!..
А той довготелесий, худенький - Сергiй, наш "голова"! Вiн завжди щось вигадує. Примiром, наловити двi тисячi горобцiв, зв'язати докупи й лiтати на них. Або збудувати машину, яка б усе на свiтi змiшувала. Ми поцiкавились - навiщо, - так Сергiй образився i три днi не розмовляв з нами... А на четвертий запропонував нам випити по три тисячi триста тридцять сiм склянок газованої води, щоб стати вiд газу легкими, як аеростати. Вiн усе розрахував, крiм одного - куди в нас влiзе стiльки води?.. А нинi Сергiй розмiрковує, скiльки потрiбно кротiв, щоб замiнити машини для риття метро. Уявляєте, красота яка?! Наказав кротам: "Рийте ось тут!" - i сиди собi посвистуй. А на зекономленi грошi, частину яких; звичайно, дадуть Сергiю, ми купимо справжню футбольну форму для кожного. Он як!..
А гляньте на того бiлявого, у в'язанiй шапочцi. Вiн на драбинi донизу головою висить! Точно, це мiй Славко. Ми з ним за одною партою сидимо.
Ну от, наче всi...
Ой нi, пробачте! Он, за гiркою, бачите - кiски стирчать? Помiтили? Це - наша Вiтуня! Ну й що, коли дiвча? Зате - яке! Таку пошукати... Ми всi горою за неї, бо вона серед нас найменша. Та й мами в неї нема. Кажуть, кудись поїхала. Ми-то знаємо, в чому рiч, але їй не кажемо: ще мала, не зрозумiє... Зате тато в неї - ого-го! Нас усiх запросто пiдняти може. А вмiє геть усе. Йому шпакiвню зробити чи велосипед полагодити - раз чхнути!
Отаке наше "товариство"! А коли хтось до Вiтунi не так, матиме справу з нами всiма. I, звичайно, з Вiтьковим бульдогом!
Я причепив об'яву й пiдiйшов до хлопцiв, яким досi нiчого не казав про граченя, бо не знав, як воно буде...
– Що ти ладнав там?
– поцiкавився Сергiй.
– Об'яву...
– сумно промовив я.
– "Мiняю книжки на хом'яка!" - засмiявся Вiтько. То вiн так жартував. Хлопцi завжди жартують з мене, бо знають, що я давно мрiю про когось живого.
– Майже вгадав!
– вiдповiв я Вiтьковi.
– Це об'ява про граченя.
– Просиш гракiв подiлитися хоч одненьким з тобою?
– єхидно поспитав Вiтько, та побачив, що я навiть не посмiхнувся, i враз посерйознiшав: - Що там у тебе? Кажи!
Хлопцi посiдали круг мене, i я розповiв їм все-все...
– Ну й ну!
– проказав Сергiй.
– Треба щось придумати.
Вiн пiдвiвся й почав ходити майданчиком. По його обличчю можна було здогадатися, що вiн думає дуже старанно. Раптом вiн зупинився:
– Ось що! Ти, Юрко, йди додому i нiкуди не виходь. А ми гайнемо по квартирах. По-моєму, в нашому будинку нiколи гракiв не було, але треба перевiрити.
– Тримайся!
– кинув Славко.
– Гайда, хлопцi!
I вони гуртом помчали до першого парадного, а я поплентався додому - чекати: прийде хазяїн чи нi...
Вiзит незнайомця
– Нещасливi ми з тобою, - казав я граченятi, сидячи на своєму улюбленому мiсцi за кухонним столом, - зовсiм-зовсiм нещаснi. Чому ти не прилетiло до мене просто так? Невже треба було вiд когось тiкати?
Граченя, похнюплене й сумне, сидiло на плитi й косило на мене блискучим оком, нiби теж розумiло, в якiй ми скрутi.
– Тепер чекай невiдомо чого, - вiв я далi, - а менi на завтра вчити - ого-го! Ти посидь нищечком, а я-за уроки. Коли справа є, час iде швидко.
Я розклав на столi пiдручники й засiв за уроки. Граченя перестрибнуло на стiл, потiм - на моє плече, умостилося там i затихло.
Коли я скiнчив останню задачу, хтось подзвонив. Я рвучко пiдскочив, та за мить спинився.
"А може, не вiдчиняти?
– майнула думка.
– Може, вдати, що нiкого нема?"
– Кр-ри-а! Кр-ри-а!
– заголосило раптом граченя, та так голосно, що за дверима точно почули.
– Ех ти!
– кинув я граченятi й пiшов до дверей...
На порозi стояло... наше товариство!
– Ну як?
– майже крикнув я.
– Люкс!
– вiдповiв Сергiй, мов iнакше й не могло бути.
– Отже воно - м_о_є?!
– не повiрив я.
– Не твоє, а н_а_ш_е!
– виправив мене Вiтько.
– Ми в_с_i хвилювалися.
Я нiчого не мав проти.
– Ну добре, наше, - погодився я.
– Давай показуй нашого, - скомандував Славко, - годi його ховати.
– Так, покажи, будь ласка, - попросила й Вiтуня. I я повiв усiх до кухнi...
– Ой, чорняве яке!
– зрадiла Вiтуня, коли побачила граченя.
– А гарненьке ж! Цiп-цiп-цiп!
– простягла вона долоньку до граченяти, що сидiло на карнизi й позирало з острахом на багатоголосе товариство.
У вiдповiдь ми так зареготали, що в шафi задзеленчав посуд. А граченя так i пурхнуло до своєї рятiвної коробки.
– Ач, яке спритне!
– оцiнив Славко його карколомний стрибок.
– О, дає!
– захоплено вигукнув Вiтько.
А ми засмiялися ще дужче, бо не зрозумiли, чи це вiн про стрибок граченяти, чи про Вiтунiне "цiп-цiп".