Постукай у моє вiкно (на украинском языке)
Шрифт:
– Годi вам!
– припинив нашi веселощi Сергiй.
– Птаха лякаєте... А ти не слухай, Вiтуню, вони й самi не знають, як його кликати. Навiть вiн!
– i Сергiй показав на мене.
Вiн мав рацiю: я таки не знав.
– А я знаю!
– похвалився Вiтько.
– Його треба кликати на iм'я.
– Молодець, хлопчику! На цукерку, - пожартував Сергiй.
– Тiльки в нього, здається, нема iменi...
I знов Сергiй не помилився, бо я досi не здогадався назвати граченя, хоч i знав, що без iменi - не життя.
Оскiльки я мовчав, хлопцi зрозумiли: Сергiй мав рацiю.
– А давайте, - зрадiла Вiтуня, - зараз же дамо йому iм'я!
Це нам сподобалось. Ми трохи погаласували й домовились: напишемо на папiрцях iмена для граченяти, а Вiтуня тягнутиме. Що витягне - те й буде.
Я принiс олiвцi й папiр - i почалося...
Славко сiв на пiдвiконня, втупив очi в стелю й зашепотiв щось нечутне.
Сергiй походжав iз кутка в куток, i його обличчя було рiшучим i суворим.
Вiтуня одчайдушне смоктала за столом свого олiвця, наче хотiла щось висмоктати з нього.
Лиш Вiтько настрочив одразу та вкинув папiрця в каструлю.
Я участi в конкурсi не брав, бо згоден був на все - аби граченя лишалось моїм! Та й до вигадки я не дуже...
Нарештi всi повкидали папiрцi в каструлю. Я перемiшав їх, i Вiтуня потягла.
– "Бу-це-фал"!
– здивовано прочитала вона.
– Що, що?!
– перепитав Сергiй.
– Буцефал, ось що!
– вiдказав замiсть Вiтунi Славко, бо це був його папiрець.
– Сам ти Буцефал!
– засмiявся Сергiй.
– Ти хоч знаєш, що воно таке - Буцефал?
– Так зовуть мого хом'яка.
– "Хом'яка"!
– знов засмiявся Сергiй.
– Так звали коня Олександра Македонського. Чи, може, ти не чув, хто такий Македонський?
– Це його дядя!
– устряв Вiтько.
– А ти - "тьотя", - образився Славко.
– Чи не все одно, хто такий Буцефал! Красиво - i все. А ви просто заздрите, що самi такого не придумали. I вiн одвернувся до вiкна.
– Ну подумай сам, - пiдiйшов до Славка Сергiй, - хiба можна рiвняти хом'яка з птахом?
– А чому нi!
– обiзвалась Вiтуня.
– От мого кота звуть Вася, як i Славкового тата. Ну й що ж тут поганого?
Ми ледь не задихнулися вiд смiху. А Славко повернувся до Вiтунi, зблиснув очима, та... лиш махнув рукою:
– Сама ти Вася! Ну добре, тягни ще. Вiтуня дiстала другого папiрця i прочитала:
– "Гри-ня"!
– Ну як?
– захвилювався Вiтько, i ми зрозумiли, що це його папiрець.
– Наче непогано, - розважливо мовив Сергiй i повторив: - Гри-ня...
Я хотiв заперечити, що це надто просто для грака, та з коробки раптом залунало:
– Кр-ри-а! Кр-ри-а!
Здавалось, граченя повторює: "Кр-ри-а!" - "Гриня!"
– Ось i йому подобається!
– зрадiв Вiтько. Це мене переконало.
– Згода!
– сказав
– Хто за? Проти? Одноголосно! I ми всi порадiли, що так легко вирiшили цю складну проблему - дати граченятi iм'я.
– А як тобi спало на думку назвати його Гринею?
– поцiкавився я у Вiтька.
– Дуже просто. Коли ми дзвонили до тебе, я почув, як воно кричить, то вiдразу й подумав: дуже схоже на "Гриню".
Я забув вам сказати, що наш Вiтько - поет. Вiн завжди щось римує або шукає однаковi слова, примiром - чайник-чайка-чашка або ще якось... Правда, нам Вiтько свої вiршi не читає. I ось чому. Колись, тiльки-но ми переїхали до нашого будинку й познайомились, вiй вибiг у двiр i спитав:
– Хочете, вiршi вам почитаю? Сам склав!
– Давай, - не дуже щиро зрадiли ми, бо якраз обговорювали останню перемогу київського "Динамо".
Вiтько здерся на гойдалку, змахнув невiдомо навiщо рукою i почав:
Свiтило сонце, птах спiвав,
а я додому крокував.
Аж раптом iз-за рогу
з гучним веселим "гав!"
рудий i клишоногий
з'явився пес i став.
– Привiт, кудлатохвостий!
я привiтався з ним.
Ходiм до мене в гостi,
ти, певне, зголоднiв?
Я дам тобi варення,
цукерок повну жменю,
солодку скибку динi.
Ну що, рудий, ходiмо?
Та пес у гостi не схотiв,
дослухав пес мене - i втiк...
"Тим гiрше для рудого!"
подумав я про нього,
подумав - i покрокував.
А надi мною птах спiвав.
Що тут почалось - не уявляєте! Ми схопилися за животи й попадали на землю, бо смiх просто Душив нас.
– Ну як?
– поцiкавився Вiтько.
– Вищий клас!
– гигикнув Славко.
– Карл-сон-чик наш!
– продекламував Сергiй, i ми ще дужче розреготалися.
Тут Вiтько зрозумiв, що смiємося ми не з вiршiв, а з нього, товстого й червонощокого, мов дiвчисько. Вiн схлипнув i кинувся геть. За кiлька днiв ми помирились, але вiршiв своїх Вiтько нам бiльше не читає.
"Нiчого, - думав я, - аби не кидав писати. Стане колись всесвiтньовiдомим, i ми згадаємо, як чули його перший виступ!"
Такий вiн, наш Вiтько! Тож ясно, що придумати якесь там iм'я - для нього пусте!
Нарештi всi надивились на Гриню досхочу й почали збиратись додому. Аж тут подзвонили в дверi. Я попросив хлопцiв зачекати й побiг вiдкрити.
За дверима стояв незнайомець. Пiд пахвою в нього був чорний облiзлий портфель, а на головi сидiв чудернацький зелений капелюх.
– Здрастуйте, молодий чоловiче!
– якось надто ввiчливо привiтався вiн.
– Це ви - Юрко Почепцов?
– Так, - вiдповiв я.
– I це ви повiсили об'яву?
– Яку... об'яву?
– почав я, та раптом усе зрозумiв. "Вiн! Хазяїн Гринi!.." - подумав я, i в грудях менi похололо...