Постукай у моє вiкно (на украинском языке)
Шрифт:
Скажи "привiт!"
– Може, запросите мене до квартири, чи так через порiг i розмовлятимем?
– порушив тишу незнайомець.
– Вибачте!
– знiтився я.
– Заходьте, будь ласка.
– А це що за збори?
– поцiкавився вiн, коли побачив хлопцiв.
– Нiякi не збори!
– заперечив я.
– Ми просто так... Ви проходьте на кухню, воно там.
– Що - "воно"?
– здивувався незнайомець.
– Не "що", а "хто"!
– поправила його Вiтуня.
– Бо воно живе.
– Звiсно, "хто"!
–
– Ваш Гриня.
– Пробачте, але я не дуже розумiю, про якого Гриню ви говорите. Нема в мене нiяких Гринь!
– Як нема?!
– здивувався тепер Сергiй.
– А ваше граченя?
– А, так ви про граченя!
– нарештi зрозумiв незнайомець.
– Так би й казали, а то "воно", "Гриня"! А ви чому, власне, вирiшили, що воно моє? Ви знаєте, хто я?
– Звичайно, знаємо!
– вiдповiв Славко.
– Ви його хазяїн.
"Поганий хазяїн!" - подумав я, та змовчав.
– От i не вгадали!
– посмiхнувся незнайомець.
– Я - ваш новий кербуд! Хе-хе...
– Ви... правду кажете?
– не повiрила Вiтуня.
– Дiвчинко!
– суворо обiрвав її кербуд.
– Запам'ятай: Зiновiй Всеволодович Панько, тобто я, завжди каже правду!
– Вибачте нас, Зiновiю Всеволодовичу!
– загомонiли вiдразу всi. Ми теє... ну, ми того...
– Я бачу, що ви "теє" i трохи, мабуть, "того", але, - i вiн подивився на мене, - запам'ятайте раз i назавжди, громадянине Почепцов: нiяких об'яв без мого дозволу вивiшувати не можна! В нашому будинку, який бореться за звання найкращого в районi, бiля першого парадного є спецiальна дошка для об'яв та оголошень. Дверi - не для цього! Ясно?
– Ясно!
– вiдповiли ми як один.
– Тодi бувайте i про це не забувайте!
– заговорив раптом вiршами кербуд i сам здивувався.
– Ти ба, поет!.. Ну добре, пiшов. А об'явочку знiмiть, "товаришi громадяни"!
– Здається, в_с_е!
– сказав Славко, i ми полегшено зiтхнули.
– Нам теж час. Бувай!
– попрощалися хлопцi.
– А об'яву ми знiмемо.
Вони помахали Гринi - н_а_ш_о_м_у Гринi!
– i пiшли, а я нагодував граченя й сiв за уроки.
Скоро прийшов тато.
Вiн зазирнув до кухнi й одразу - точнiсiнько як я у хлопцiв спитав у мене:
– Ну як?!
– Люкс!
– вiдповiв я Сергiєвим слiвцем, i тато щасливо посмiхнувся.
– Ти уроки робиш?
– помiтив вiн.
– Роби, роби, потiм розкажеш.
Тато вiдрiзав хлiба й сиру, налив чаю i спитав:
– Ти пробач, я на хвильку. Можна, я побуду з ним... з граченям?
– Звичайно, можна!
– щедро дозволив я, бо чудово знав: тато теж давно мрiяв про щось живе.
– Я трошки, поки ти вчиш, - зрадiв тато, взяв коробку з Гринею i поспiшив до себе.
А коли я впорався з уроками, ми з татом сидiли на кухнi й розмовляли. Я розповiв йому про всi нашi пригоди.
Виявляється, вони живуть майже по всiх куточках Радянського Союзу, а навеснi прилiтають найпершими. Гнiздяться вони величезними колонiями i з року в рiк повертаються на старi мiсця. Граки знищують шкiдливих комах, очищають лiси й поля. i що цiкаво - їх можна навчити розмовляти! Звичайно, не так добре, як людину, але хоч кiлька слiв.
– Тату, а давай Гриню навчимо, - попросив я.
– А що, спробуємо! Уявляєш, приходимо додому, а вiн нам: "Привiт!" Або хтось питає, як його звуть, а вiн "Гриня!" Здорово?..
– Здорово!
– погодився я.
– А як його вчити?
– Не так i просто, - зiзнався тато. Треба йому щодня повторювати одне й те ж, може, й навчиться, коли не ледачий.
– Та вiн кращий за всiх!
– захоплено вигукнув я.
– Навiть за нас iз мамою?
– примружився тато.
– Ой, що ти! Гриня кращий за всiх гракiв.
– Коли так - навчиться!
– погодився тато й пiшов зустрiчати маму з роботи. А я прибрав на кухнi, склав на завтра портфель, пiдкинув Гринi сиру - раптом їсти схоче!
– i пiшов спати.
Сьогоднi я заснув одразу. Навiть не чув, коли прийшли батьки. i всю нiч менi снилось, як ми з Гринею балакаємо про все, про все на свiтi.
Гiмнастицi - ура!
Тепер днi минали швидко й весело. А з ними непомiтно промайнули осiнь та зима.
Гриня став уже зовсiм нашим i тiльки-но помiчав когось, як вигукував своє вiтальне "кр-ри-а!". Вiн помiтно пiдрiс, i лише по дзьобу можна було вгадати, що вiн молодий. У грачиної молодi дзьоби вкритi невеличкими брунатними пiр'їнами, а дзьоби дорослих - бiлi.
Граки, шукаючи поживу, часто встромляють дзьоб у землю, от пiр'я й витирається.
Ми весь час навчали Гриню розмовляти.
Не скажу, що вийшло одразу, але...
Якось, коли я повернувся додому й кинув Гринi звичне "Привiт!" вiн не вiдповiв.
– Гриню, ти не захворiв?
– схвилювався я.
Гриня сидiв на холодильнику й мовчки позирав на мене. Раптом вiн звiвся навшпиньки, витяг шию, мов пiвень, i гукнув:
– Кр-ри-iт!
– Що?! Що ти сказав?
– не повiрив я власним вухам.
– Ану повтори!
I Гриня повторив, та ще й як!
Що тут зi мною сталось, я зараз i не згадаю. Пам'ятаю тiльки, що я гасав по квартирi та кричав:
– Ура! Гриня говорить! От так Гриня!..
На радощах я пригостив Гриню чималим шматком татової ковбаси - на завтрашнiй снiданок - i помчав у двiр дiлитись новиною.
– Вигадуєш!
– не повiрили хлопцi, коли я розповiв Про Гриню.
– Пiшли, самi почуєте!
– запропонував я, i ми гуртом помчали до мене.
Тiльки-но ми переступили порiг i навiть не встигли привiтати Гриню, як почули: