Постукай у моє вiкно (на украинском языке)
Шрифт:
– Кр-ри-iт! Кр-ри-iт!
Гриня, наш розумничок, вiтав моїх товаришiв.
Тепер усi повiрили. I хоча Гриня не дуже розбiрливо вимовляв свiй "привiт", але вiн зрештою птах, а не людина. Он скiльки людей неправильно говорять i перевчатися не хочуть! Тож Гринi можна вибачити.
Ми оточили його й почали наперебiй говорити пестливi слова.
– Досить!
– зупинив нас Сергiй.
– Розбалуємо його, i вiн далi не схоче вчитися.
– Схоче, схоче, - заторохтiла Вiтуня.
– Вiн такий
– Вона погладила Гриню.
А вiн скочив їй на плече, бо давно вже цьому навчився, i вдячно потерся об її щiчку.
– А давайте його у двiр винесем, - запропонував Славко.
– Вiн уже добре лiтає, нехай погуляє на свободi!
– Не вигадуй!
– обурився я.
– А коли дремене кудись, тодi що?
– Не дремене, не дремене!
– загомонiли всi, пiдтримуючи Славка. Такий розумний не дремене.
Коли б хто знав, як менi не хотiлося ризикувати Гринею! Та вiдмовляти друзям не хотiлося ще бiльше. Тому я погодився. Але спробував iще раз вiдмовити хлопцiв.
– А вiн не застудиться?
– вагався я.
– Надворi ще снiг.
– Не крути!
– зрозумiли всi мою хитрiсть.
– Ти сам знаєш: для гракiв снiг - нiщо. Ходiм!
I ми пiшли...
Пустити Гриню ми вирiшили на майданчику.
Я став посеред нього. За спиною була гiрка, спереду - хлопцi пiвколом, про всяк випадок.
– Запускай!
– скомандував Сергiй, i я посадив Гриню на березневий пiдталин снiг.
Чи то свiже повiтря подiяло на нього, чи снiг з незвички обпiк йому лапки, тiльки Гриня скрикнув, махнув крилами - i помчав через нашi голови!
Ми аж занiмiли. А коли зрозумiли, що трапилось, помчали з диким вереском за ним. Та хiба наздоженеш молодого дужого грака, вiдгодованого на домашнiх харчах?!
Гриня летiв, як метеор. За якусь мить вiн зник за рогом будинку.
– О-ох!
– видихнули ми водночас i прикипiли на мiсцi.
Але за кiлька хвилин iз-за протилежного рогу з'явився - хто б ви думали? Точно! Наш Гриня!
Вiн долетiв до мого пiд'їзду i всiвся на бетонний козирок над входом.
Коли ми пiдбiгли до дверей, Гриня спокiйнiсiнько, мов нiчого й не сталося, чистив своє пiр'я i гордо позирав на нас.
– Ну й дав!
– захоплено вигукнув Славко.
– Вищий пiлотаж!
– закричав Вiтько. i ми тричi гукнули Гринi "ура".
А Гриня втiшався славою i, здавалось, не думав спускатись.
– Гриню, - покликав я лагiдно, - а йди-но сюди! Нiякої уваги.
– Гриню, любесенький!
– заблагала Вiтуня.
– Будь хорошим, ходи до нас.
Те ж саме...
Ми кликали його на всi голоси. Яких тiльки слiв ми не вигадували! Та дарма. На Гриню нiщо не дiяло. Вiн тiльки зиркав згори на нас. Ще б пак, цiла купа людей витанцьовує перед ним!
– Ну от що!
– рiшуче мовив Славко.
–
Далi пояснювати не було потреби. Ми чудово зрозумiли план Славка.
– Але ж вiн може втекти!
– злякалась Вiтуня.
– Мовчи, - обiрвав її пошепки Сергiй, - бо почує. Краще ходи навколо й розмовляй з ним, щоб нiчого не пiдозрював.
– А про що?
– поцiкавилась Вiтуня.
– Про що хочеш. Казку розкажи.
– Яку?
– От недотепа!
– скипiв Сергiй.
– Та хоч "Плескачика".
– Я знаю тiльки вiршами...
– Це те, що треба!
– встряв Вiтько, бо Сергiй ось-ось закричав би. А кричати не можна, Гриня злякається.
– Добре, - погодилась нарештi Вiтуня й почала:
Якось каже дiд бабусi:
– Розпали вогонь в печi
та для нашої Ганнусi
ти плескачика спечи...
Вона походжала перед пiд'їздом i голосно декламувала. А Гриня сидiв на самому краєчку козирка й уважно слухав.
У цей час я та Сергiй стали спина до спини, Вiтько пiдсадив Славка, а той спритно скочив нам на плечi. Але... до козирка не дотягся.
– Ставайте навшпиньки!
– просичав Вiтько, який керував операцiєю.
– Не дiстає!
Ми, крекчучи, бо Славко таки важив чимало, звелися навшпиньки.
– Є!
– почувся Вiтькiв радiсний шепiт.
Ми глянули вгору й побачили, як Славко вправно пiдтягнувся i блискавично перекинув тiло на козирок. Ще якась мить - i Гриня був у нього в руках!
– Славi - слава!
– закричали ми.
– Хай живе найкращий гiмнаст у свiтi!
I тiльки тут я раптово помiтив, що з-за рогу будинку за нами весь час, поки ми дiставали Гриню, стежив якийсь хлопець. Я бачив його кiлька разiв i до цього - вiн, мабуть, мешкав у сусiдньому будинку, тож вирiшив гукнути його до нас. Але вiн раптом немов ошпарений сiпнувся й так дременув - аж п'яти заблищали!
"Так це ж вiн, - одразу здогадався я, - колишнiй хазяїн Гринi!.. Ач, як дременув! Соромно стало, що вигнав бiдолашного птаха з дому!"
Я хотiв був кинути йому навздогiн кiлька "гарячих" слiвець, та мене збив Славко.
– От що таке гiмнастика!
– гордо сказав вiн, коли спустився. Рекомендую всiм: найкращий вид спорту!
Ми дружно погодились i вiдразу ж вирiшили гуртом записатись на гiмнастику.
– А дiвчат беруть?
– захвилювалась Вiтуня.
– Вiзьмуть, - заспокоїв її Славко.
– Я за тебе попрошу.
Ми ще погомонiли про Гриню, про Славчин подвиг i про користь гiмнастики та розiйшлися по домiвках - уроки вчити. Наближались веснянi канiкули, i нам не хотiлося псувати оцiнки за чверть.