Постукай у моє вiкно (на украинском языке)

Костецкий Анатолий

Канiкули - це добре, але...

Третю чверть я закiнчив майже на "вiдмiнно". Чому майже? Бо зi спiвiв та малювання в мене були четвiрки.

Зi спiвами ясно. Голосу та слуху в мене нiколи не було. "Викапаний тато!" - казала мама, коли ми з ним "давали концерт", тобто спiвали дуетом i натирали пiдлогу.

А з малюванням сталася прикрiсть.

Наприкiнцi чвертi нам задали намалювати склянку з чаєм. Малювати я люблю, тож одразу засiв за малюнок. Щоб усе було по-справжньому, як у життi, налив у склянку

чаю та поставив її перед собою.

Коли я вже розфарбував свiй малюнок, прийшов Славко.

– Малюєш?
– поцiкавився вiн.

– Малюю, - вiдповiв я.
– Вже кiнчаю.

– А в мене не виходить.

– Чому?
– здивувався я.

– Та знаєш, - пожалiвся Славко, - спершу я намалював, а потiм подумав: чай малювати з цукром чи без? Поспитав у мами. Вона сказала з цукром, хiба ж то чай без цукру! Я й почав знову, та нiчого не вийшло.

– Та невже?
– посмiхнувся я.

– А ти сам спробуй!
– розсердився Славко й пiшов.

А я сiв за стiл i почав думати: як же й справдi намалювати чай, щоб видно було, що вiн iз цукром? Але нiчого не придумав. Тодi я просто написав на малюнку: "Ц_е_й ч_а_й - i_з ц_у_к_р_о_м!"

– Почепцов!
– викликав мене наступного дня Микола Олександрович, учитель малювання.
– Це що за жарти?
– i вiн тицьнув менi мiй малюнок.

– Це не жарти, а "Чай iз цукром", - сказав я.

– А де видно, що вiн iз цукром?

– Так я ж написав!

– Я бачу, що н_а_п_и_с_а_в, але ж у нас урок м_а_л_ю_в_а_н_н_я! Тому треба не п_и_с_а_т_и, а м_а_л_ю_в_а_т_и!
– обурився вчитель i влiпив менi трояка. В результатi - четвiрка у табелi.

Та коли не зважати на це, все було не так i погано. Мама радiла й дивувалася, чому я раптом зробився майже вiдмiнником. А тато навiть промову виголосив - про позитивний вплив домашнiх тварин на учбовий процес.

А наступного дня...

А наступного дня тато рано прибiг з роботи й весело сповiстив, що його посилають у вiдрядження до Чернiгова. Мама страшенно зрадiла й одразу вирiшила, що ми поїдемо всi разом. Я не буду вулицями тинятися, та й у Чернiговi живе татова мама, моя бабуся, якої ми давно не бачили. Тож ми погостюємо у бабусi та й Чернiгiв оглянемо.

Iдея була чудовою, коли б не... Гриня! Взяти його з собою неможливо. Не кидати ж напризволяще!

– Це не проблема!
– сказав тато.
– Домовся з хлопцями. Гадаю, вони допоможуть...

Славко й справдi радо погодився взяти Гриню до себе на час канiкул.

– Тiльки гляди, - попередив я, - не випускай його бiльше! Та годувати не забувай.

– Все буде нормально!
– поклявся Славко.
– Їдь i не переживай.

I я поїхав.

Майже всю дорогу до Чернiгова я думав про Гриню. "Бiдолаха, думав я, - як вiн без мене? Чи добре йому? Чи не голодує?"

У Чернiговi в нас було стiльки

справ, що я, чесно кажучи, навiть iнколи забував про Гриню. Та канiкули збiгли швидко, татове вiдрядження - теж, i ми поїхали додому. I знову всю дорогу, вже до Києва, я думав лиш про нього.

Тiльки-но ми помилися з дороги й розпакували валiзки з гостинцями, як я помчав до Славка.

Постукай у моє вiкно!

Славко зустрiв мене чомусь не дуже радiсно.

– Повернувся, мандрiвник, - пробурмотiв вiн замiсть вiтання.

– Повернувся! А чого ти став такий гордий?

– Який там гордий!
– вiдмахнувся Славко.
– З Гринею щось не те...

– Як не те?!
– злякався я.
– Що з ним? Кажи! Де вiн?

– Заспокойся, он вiн, у коробцi. Де ж йому бути! Але, знаєш, як тiльки ти поїхав, Гриня страшенно засумував. Напевно, за тобою.

– Де коробка?
– перебив я Славка.

– Он у кутку...

Я побiг до коробки й зазирнув у неї. Гриня нерухомо сидiв у куточку, весь наїжачений i дуже сумний.

– Гриню, - покликав я тихенько, - я приїхав. Привiт!

Вiн тiльки скоса позирнув на мене.

– Ти не впiзнав мене? Це я, твiй хазяїн!

Гриня навiть не ворухнувся. Перед ним стояла тарiлка майже на всю коробку. Видно було, що Гриня й не торкався їжi.

– Не їсть?
– поспитав я Славка.

– Не їсть...

– А навiщо така здоровенна тарiлка!
– накинувся я на нього, бо не знав, що й сказати.

– Не чiпляйся до тарiлки!
– огризнувся Славко.
– Тарiлка в самий раз. То Гриня замалий для неї.

Я взяв коробку, вiддав Славковi тарiлку й подякував.

– Е, чого там!
– кинув Славко, й очi в нього стали сумними, як у Гринi.

Ми попрощались, i я понiс Гриню додому.

Вдома я про все розповiв татовi.

– Нiчого, - заспокоїв тато, - iди лягай, все буде добре!

Заснув я аж перед свiтанком. А вранцi, тiльки-но прокинувся, вiдразу побiг до кухнi.

Там за столом сидiв сумний тато. Бiля плити, така ж сумна й тиха, поралась мама. А на пiдвiконнi нерухомо сидiв Гриня й дивився у вiкно.

– Зрозумiв?
– спитав тато, коли я побачив, куди дивиться Гриня.

– Зрозумiв...
– ледь видушив iз себе я i, нiтрохи не соромлячись, заплакав.

– Розкис, як дiвчисько!
– сказала мама й сама раптом схлипнула.

– Нiчого не поробиш, - розвiв руками тато.
– Вирiшуй сам...
– i вони з мамою пiшли в кiмнату.

А я пiдiйшов до Гринi, який так i припав до вiкна, i знову глянув у двiр. Там, неподалiк од майданчика, гордо й незалежно походжали чорнi-чорнi, аж металевi, граки. "А що вирiшувати!
– подумав я. Тепер йому в коробцi не життя... " Я провiв долонею по його настовбурченому пiр'ю, вiдвернувся й кинувся геть.