Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання
Шрифт:
Ми були вже проти рибальського острова, де стояли витягнуті на берег човни і рибалки лагодили сіті.
— Може, підем вип'ємо?
— Гаразд.
Я причалив до кам'яного молу, і бармен вибрав з води снасть, згорнув її кільцями на дні човна й зачепив спінер за край борту. Я вийшов і припнув човен. Ми рушили до невеличкого кафе, сіли за незастелений дерев'яний столик і замовили вермуту.
— Стомилися гребти?
— Ні.
— Назад погребу я, — сказав він.
— Я люблю гребти.
— Може, коли ви держатимете снасть, нам краще поведеться.
— Ну
— Скажіть, як там на війні?
— Гірше нікуди.
— Мені не треба йти на фронт. Я надто старий, як ото граф Греффі.
— Може, ще доведеться.
— Мій вік братимуть наступного року. Та я все одно не піду.
— А як же?
— Виїду за кордон. Я не хочу йти на війну. Уже воював колись в Абіссінії. Годі. А чого ви пішли?
— Не знаю. Дурний був.
— Ще вермуту?
— Можна.
Назад веслував бармен. Тягнучи за собою снасть, ми пропливли понад берегом озера аж за Стрезу, а тоді повернули назад. Я держав снасть і відчував, як жилка злегка тремтить від обертів спінера, і дивився на темну листопадову воду та на безлюдний берег. Бармен гріб розгонисто, і за кожним порухом човна вперед жилка здригалася. Одного разу в мене клюнуло: жилка враз напнулась, і її сіпнуло назад, я потягнув до себе й відчув живу вагу форелі, а тоді жилка здригнулася знов. Я упустив здобич.
— Велика, як на вагу?
— Та чимала.
— Якось я поїхав сам і держав жилку зубами, то одна так смикнула, що мало щелепи мені не видерла.
— Найкраще перепускати через ногу, — сказав я. — Тоді добре чуєш її, і зубам ніщо не загрожує.
Я спустив руку у воду. Вода була дуже холодна. Ми пливли тепер майже навпроти готелю.
— Мені треба в бар, — сказав бармен. — Мушу бути там на одинадцяту. L’heure du cocktail [35] .
— Гаразд.
Я вибрав снасть і намотав її на дощечку з вирізами на кінцях. Бармен завів човен у невелику заглибину в кам'яній стіні й припнув його на ланцюг із замком.
35
L’heure du cocktail — Година коктейлів (фр.).
— Завжди, коли схочете взяти його, — сказав він, — я дам вам ключ.
— Дякую.
Ми піднялись до готелю і зайшли в бар. Пити більше так рано я не хотів і пішов до свого номера. Покоївка щойно закінчила там прибирати, а Кетрін ще не було. Я ліг на ліжко й намагався ні про що не думати.
Коли повернулася Кетрін, усе знов стало добре. Вона сказала, що Фергюсон чекає внизу. Прийшла пообідати разом з нами.
— Я знала, що ти не будеш заперечувати, — сказала Кетрін.
— Та ні, — сказав я.
— Що з тобою, любий?
— Не знаю.
— А я знаю. Ти не маєш ніякого діла. Ти маєш тільки мене, а я пішла.
— Твоя правда.
— Пробач, любий. Я розумію, мабуть, це дуже страшно, коли раптом нічого тобі не лишається.
— Усе життя я мав повно всяких справ, — сказав
— Але ж я буду з тобою. Я виходила всього на дві години. Чи нема чогось такого, чим би ти міг себе зайняти?
— Я їздив з барменом рибалити.
— Розважився трохи?
— Еге ж.
— Ти не думай про мене, коли мене немає.
— На фронті я так і робив. Але там я мав якесь діло.
— Отелло не при ділі, — підкусила вона.
— Отелло був негр, — сказав я. — До того ж я не ревнивий. Просто я так кохаю тебе, що нічого більш для мене не існує.
— Зроби мені ласку, будь привітний до Фергюсон.
— Я завжди привітний до Фергюсон, коли вона не проклинає мене.
— Будь до неї привітніший. Подумай тільки, як багато маємо ми, а вона не має нічого.
— Навряд чи їй потрібно те, що маємо ми.
— Хоч ти, любий, у мене й розумник, але нічого ти не знаєш.
— Я буду привітний до неї.
— Я знаю. Ти ж добрий.
— А потім вона піде?
— Так. Я її виряджу.
— А ми повернемося сюди.
— Авжеж. Нічого іншого я й не хочу.
Ми спустилися вниз пообідати з Фергюсон. Її зачудував і сам готель, і розкіш ресторану. Ми замовили добрий обід і дві пляшки білого капрі. У ресторан зайшов граф Греффі і вклонився нам. З ним була його племінниця, вона трохи скидалась на мою бабусю. Я розповів про нього Кетрін та Фергюсон, і Фергюсон сиділа зачудована. Готель був величезний, пишний і порожній, але страви нам подавали смачні, вино було приємне, і зрештою нам стало від нього зовсім добре. Кетрін почувала себе так, що кращого й бажати годі. Вона була щаслива. Фергюсон теж розвеселилася. Та й сам я почувавсь якнайкраще. Потім Фергюсон пішла назад у свій готель. Сказала, що хоче трохи полежати після обіду.
Уже перед вечором до нас хтось постукав.
— Хто там?
— Граф Греффі просить запитати, чи не пограєте ви з ним у більярд.
Я поглянув на годинник, що був під подушкою: коли лягав, я зняв його.
— Тобі конче треба йти, любий? — пошепки спитала Кетрін.
— Мабуть, треба. — Годинник показував пів на п'яту. Уголос я промовив: — Скажіть графові, що я буду в більярдній о п'ятій годині.
За чверть до п'ятої я поцілував Кетрін на прощання й пішов до ванної одягатися. Пов'язуючи перед дзеркалом краватку, я з подивом розглядав себе в цивільному одязі. Не забути б прикупити ще сорочок та шкарпеток, подумав я.
— Ти надовго? — спитала Кетрін. Вона була дуже гарненька в ліжку. — Подай мені, будь ласка, мою щітку.
Я дивився, як вона розчісує коси, нахиливши голову так, що вони важко спадали з одного боку. Надворі вже посутеніло, і лампочка в головах ліжка кидала світло на її коси, на шию та плечі. Я підійшов і поцілував її, придержавши її руку зі щіткою, і вона відхилила голову назад на подушку.
— Я не хочу нікуди йти.
— I я не хочу, щоб ти йшов.
— То й не піду.
— Ні. Йди. Це ж ненадовго, а потім ти вернешся.