Розумний і дурень
Шрифт:
Данило. Мене нічого дома не держить, огидло все! Без тебе, ж я не можу жити, моя єдиная утіхо! Порадь же ти мене.
Мар'яна. Не знаю, що й сказать!.. Мені так тяжко стало на душі, що краще утопиться!
Данило (обніма її). Т,ут, біля тебе, я забуваю горе, і коли слово подаси, що ждать мене ти будеш, я все перенесу: піду у найми, добуду грошей - і через рік найбільш ми поберемся!.. Скажи ж мені, голубонько: чи щиро любиш ти мене, чи будеш ждать? Утіш же хворе моє серце!
Мар'яна (зітхнувши). Ох!! А як забудеш ти мене за рік?
Данило. Ніколи в світі, присягаюсь!
Мар'яна.
Данило. Виходить, мало знаєш ти мене, коли так кажеш?.. Доброї душі, щирого серця, дружини вірної, а не багатства я шукаю! Де кохання, там згода є, там щастя! Хто задовольняється малим, у кого душа спокійна, - той щасливий, той багатий!.. Хто ж крутиться, як та в окропі муха, і раз у раз турбується, щоб більше де зірвать, ніколи той щасливим не буває... Такому чоловікові скілько не дай, йому все мало, він все голодний!.. Де ж тут щастя?
Мар'яна. О серденько моє!.. Дурна я, мабуть, бо серцем чую, що так би добре жить було, а розумом не вмію розгадать: чи добре буде так, як кажеш ти!
Данило. Слухай, Мар'яно, серце! Чисте серце - найкращий поводар, а розум часто блудить!
Мар'яна. До тебе тягне мене серце, його я слухать буду, і от тобі моя рука, що ждатиму тебе!
Данило. Тепер щасливий я! Не то, щоб вигнали мене з батьківської хати, нехай би жили з мене тягли, аби моя була Мар'яна, то й під ножем би усміхався! О, як люблю тебе я! (Обніма її.) Серце!
Довгенько стоять обпившись.
Мар'яна. Куди ж ти підеш?
Данило. На линію піду, у Чорноморію. Там, - я читав і чув від нашого учителя, - багато земель є, і дешево земля, а тілько робітник дорогий. Прийду сюди, поберемось та й вернемося знов туди вже вдвох! І як ми там заживемо чудово!
Мар'яна. Дай боже! Нехай тобі господь поможе! Коли ж ти йдеш?
Данило. Завтра вранці.
Мар'яна. О, як же скоро! Хоч би ще день пождав! Мені б так хотілося з тобою довше побалакать, посидіть на самоті, а сюди повинні мати прийти скоро, - помішають... Я до тебе, Данилочку, вийду, як мати заснуть... Пожди мене біля млина...
Данило. І справді! Бач, як я забалакавсь... Тепер вже мені легше на душі: розважила мене ти! (Цілує її.) Бувай здорова! Виходь же, зіронько моя!
Мар'яна. Вийду, вийду!
Данило. Я ждатиму хоч і до світа!
Виходять, Мар'яна його проводжа і зараз вертається; задумується і довго стоїть мовчки.
Мар'яна (одна). Здавалося мені, що все байдуже, що я Данила не люблю, а тілько так пустую; тепер же бачу, що не чужий моєму серцю він! Ох!.. Він поїде відціля... І сумно так, і пусто скрізь зробилося, наче зразу всі чужими стали. Здавалося, у серці все вже перетліло і жить йому не доведеться більш... Що ж це? Чудно і радісно прислухаться, як мертве серце ожива! (Задумується і після короткої паузи, стрепенувшись, ніби злякалась.) А Михайло прийде!! Я й забула!.. Не хочу бачить я його, піду куди-небудь... Данило, серце моє! Нащо ж ти покидаєш бідну Мар'яну?.. Заворушилось серце, б'ється дужче!.. До тебе б'ється, а ти йдеш на цілий рік від мене! Що ж це ти, Мар'яно? Знов серця слухаєш?.. Схаменися! Хіба мало воно тебе дурило, водило? Нащо тобі огонь той роздувать, що вже потух? Тепера знову муки хочеш!.. Дурна! Дурна!! Не вір нікому і серцеві не потурай!.. Серце поводар? Сліпий це поводар!
Входить Одарка.
Одарка (ще з порога лається). Чи не сто чортів його матері з чередником! Бодай його взяла завійна!
Мар'яна. Чого ви, мамо, лаєтесь так дуже?
Одарка. Іди під три чорти! Через тебе пропустила череду, телиця ряба вскочила до Окунів, слинявий Семен заняв в загін, тепер хоче зцупить штрап!
Мар'яна. Не сердьтесь, мамо, телицю віддадуть і так.
Одарка. Тепер у полі чорно; настоїться голодна там, в загороді, бідна скотина!
Мар'яна. Та я зараз піду сама у двір до Окунів і телицю прижену, - заспокойтесь.
Одарка. Тебе пошли, то там і сядеш! Ходім умісті, а хату замкнем.
Мар'яна. Ходім.
Входить Михайло.
Михайло. Добривечір! Чого ви так гукаєте, паніматко, що аж на улиці чуть?
Одарка. Гукав би і ти! Телицю твій слинявий Семен заняв мою.
Михайло. Нехай не ходе яга чуже! Тепер платіть карбованця.
Одарка (сердито). Де я тобі у біса його візьму?
Михайло. Про мене, де хочете. А котру телицю: рябу чи полову?
Одарка. Рябу, щоб тому Семенові в очах рябіло!
Михайло. Гарна теличка, жалко, а прийдеться продать, як не дасте карбованця.
Одарка. За віщо карбованця? Що вона за шкоду тобі зробила?
Михайло. За те, що дуже вибрикує і осовує рови.
Одарка. Який там у чорта рів, коли скотина перелізе?
Мар'яна. Та годі, мамо, хіба не бачите, що він дратує вас?
Одарка. Що ж я йому, собака, чи що?
Михайло. Та не сердьтесь! Нате шапку, покажете Семенові, то він віддасть телицю вам, а я у вас поки посидю. Тілько не забудьте там шапку, назад принесіть, а то прийдеться без шапки йти по вулиці, то ще подумають, що в куми звав...
Мар'яна. Забалакав!.. Та не баріться, мамо!
Михайло. А чого ж спішить? Там у мене Семен такий молодець, а мати ще не стара... Чого доброго... Ха-ха!
Одарка. Ну вже твій Семен! Стара собака, а такий лайливий та безецний, що з ним і балакать противно. (Виходить.)
Мар'яна. Чи не в хазяїна удався?
Мар'яна і Михайло.
Михайло. Хіба безецний я? То так здається! З пісними я пісний, з скоромними - скоромний; хто що любить, любить же, звісно, не закажеш! Жиди не люблять сала, і дурні дражнять їх свинячим ухом! А я і сам тоді не їм вже сала, коли приходиться з жидами гендлювать.