Шалено багаті азійці
Шрифт:
Рейчел помітила, що Нік наспівує цю пісню собі під ніс. «А він наразі набирає додаткових бонусів»,– подумалось їй, і тут вона з подивом усвідомила, що Сильвія мала рацію: цей хлопець, із яким вона провела шість годин поспіль у жвавій розмові, який знав усі слова однієї з її улюблених пісень, саме цей хлопець, що зараз стоїть перед нею, є першим чоловіком, якого вона насправді могла уявити в ролі своєї половинки.
12
Леонги
– Нарешті, золоте подружжя! – проголосила Мевіс Ун, коли Астрід із Майклом увійшли до офіційної обідньої зала «Колоніального клубу».
Майкл у хрусткому темно-синьому костюмі від Річарда Джеймса, Астрід у довгій шовковій вуалевій сукні-флеппер [103]
103
Популярний фасон суконь у 1920-х роках.– Прим. пер.
– Ая, Астрід, чому так пізно? – насварила доньку Фелісіті Леонг, коли вона підійшла до довгого бенкетного столу, що стояв біля стіни з нагородами. Там уже сиділи члени великої родини Леонгів та їхні почесні гості з Куала Лумпур – тан шрі [104] Гордон Ун та пуан шрі Мевіс Ун.
– Будь ласка, пробачте. Відліт Майкла з Китаю було відкладено,– вибачилася Астрід.– Сподіваюся, ви не чекали на нас спеціально, щоб зробити замовлення? Тут завжди приносять замовлення цілу вічність по тому.
104
Другий за важливістю федеральний почесний титул у Малайзії (подібний до титулу герцога в Британії), що присвоюється спадковим правителем королівського рівня одного з дев’яти малайських штатів; його дружина зветься пуан шрі. Тан шрі зазвичай є заможнішим, ніж дато, і, ймовірно, набагато більше часу витрачає на підлизування до малайських королівських осіб.
– Астрід, підійди сюди, дай-но мені роздивитися тебе,– скомандувала Мевіс.
Владна жінка, яка легко могла б виграти головний приз у конкурсі двійників Імельди Маркос [105] , із театрально нарум’яненими щоками та пишним шиньйоном, потріпала Астрід по щоці, немов вона була маленьким дівчиськом, та пустилась у своє фірмове безперервне хлюпання:
– Ая ти зовсім не постаршала з нашої останньої зустрічі як там манюнчик Кассіан коли це ти народиш ще одного не чекай надто довго лах тобі тепер потрібна дівчинонька а знаєш моя десятирічна онука Белла обожнює тебе без пам’яті ще з її минулого приїзду до Сінгапуру і вона щоразу каже «А-Мо коли я виросту то хочу бути такою ж як Астрід» а я питаю чому а вона каже «Бо вона завжди вдягається як кінозірка а Майкл такий ласий шматочок!»
105
Політична та громадська діячка Філіппін, удова 10-го президента Філіппін.– Прим. пер.
Усі за столом покотилися від реготу.
– Так, нам усім ще не завадило б мати такий саме бюджет на одяг, як у Астрід, та кубики на пресі, як у Майкла! – ущипливо зазначив брат Астрід Александр.
Гаррі Леонг визирнув з-за свого меню і, знайшовши поглядом Майкла, поманив його до себе. Зі срібним волоссям і темною засмагою, Гаррі сидів у голові столу, немов благородний лев, і, як завжди, Майкл підійшов до свого тестя із досить помітним трепетом. Гаррі вручив йому великий м’який конверт:
– Тут мій макбук-ейр. Щось негаразд із вай-фаєм.
– У чому конкретно ускладнення? Не знаходяться потрібні мережі чи не вводиться логін? – уточнив Майкл.
– Що? – Гаррі вже знов занурився у меню.– О, він, здається, ніде не працює. Це ж ти його налаштовував, а я нічого в налаштуваннях не змінював. Дякую тобі щиро,
Майкл покірно взяв ноутбук, і, коли проходив до свого місця в іншому кінці столу, старший брат Астрід, Генрі, схопив його за рукав піджака:
– Гей, Майку, не зручно тебе турбувати, але чи не міг би ти цими вихідними заскочити до нас? Щось не те з ігровою приставкою Захарія. Сподіваюся, ти зможеш усе владнати – надто мах фан [106] відправляти її назад на фабрику в Японії заради ремонту.
– Можливо, мені цими вихідними доведеться поїхати, але якщо залишусь, то спробую заскочити,– байдуже відповів Майкл.
– О, дякую, дуже дякую,– втрутилася Кетлін, дружина Генрі.– Захарій довів нас до сказу без цієї приставки.
106
Клопітко (кант.).
– Майкл добре знається на ґаджетах, чи я щось не зрозуміла? – поцікавилася Мевіс.
– О, він справжній геній, Мевіс, просто геній! Він бездоганний зять – може відремонтувати що завгодно! – вигукнув Гаррі. Майкл ніяково посміхнувся, а Мевіс уважно на нього подивилася.
– А чому це я вважала, що він служить в армії?
– Тітко Мевіс, Майкл раніше працював на Міністерство оборони. Він допомагав запрограмувати всі високотехнологічні системи озброєння,– сказала Астрід.
– Так, доля балістичної оборони нашої країни в Майклових руках. Знаєте, якщо до нас вторгнуться двісті п’ятдесят мільйонів мусульман і оточать нас з усіх боків, тоді ми зможемо їм опиратися майже десять хвилин,– засміявся Александр.
Намагаючись приховати невдоволену гримасу, Майкл розгорнув важке меню в шкіряній обкладинці. Кулінарною темою цього місяця було «Смак Амальфі» [107] , тому назви більшості страв були написані італійською. «Вонголe». Це спагеті з молюсками, він уже знає. Але що за чортівня оце «Паккері алле Равелло»? Для них що, смертельним номером було б додати переклад англійською? Це було звичайною практикою одного з найстаріших спортивних клубів на острові, настільки претензійному та закляклому в старомодних едвардіанських традиціях, що аж до 2007 року до чоловічого бару жінкам не дозволялося навіть зазирати.
107
Місто в Італії, оточене живописними пейзажами.– Прим. пер.
Підлітком Майкл щотижня грав у футбол на Паданзі – неосяжному зеленому полі перед мерією. На ньому проводили всі національні паради, і хлопець часто з цікавістю роздивлявся величну споруду вікторіанської епохи на східному краї Падангу. З місця воротаря йому було видно переливчасті люстри всередині, срібний посуд, розставлений на хрустких білих скатертинах, метушливих офіціантів у чорних смокінгах. Він спостерігав за важливого вигляду людьми, які насолоджувались тими обідами, і розмірковував, ким вони могли б бути. Йому кортіло увійти до клубу хоча б тільки раз, щоб мати змогу подивитися на футбольне поле з іншого боку тих вікон. На спір він якось попросив кількох своїх друзів прослизнути до клубу разом із ним. Одного дня, перед грою у футбол, коли вже були вдягнені у форму школи Св. Ендрю, вони б просто увійшли туди. Невимушено, немов завсідники, і хто б тоді зупинив їх у барі, не дозволив би замовити попити? «Навіть не мрій, Тео. Ти що, не знаєш, що це за місце? Це ж “Колоніальний клуб”! Ти мусиш бути ан мор або ж тобі доведеться народитись у якоїсь із тих несамовито багатих родин – лише тоді тебе впустять усередину»,– відказав тоді один з друзів.