Шрифт:
БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
Синьосвiтна богиня
Високий, трохи вузький у плечах Си поглядав на Ма, стримуючи легке роздратування. Яке їй дiло, де вiн буває у вiльний час? Та хоча б i розповiв - хiба зрозумiє? Тiльки й знає твердити: поверхня Землi - не наша сфера, туди не варто потикатися, навiть зазирнути заборонено. А чому? Хто заборонив? Давнi звичаї? I що їй сказати, як пояснити, що й вона, i все її поколiння безнадiйно вiдстали, що слова про традицiю - це ширма, якою вони хочуть вiдгородитися вiд невiдомого, незрозумiлого, якого вони смертельно бояться. Страх - ось їхнiй психологiчний комплекс! А мати дивилася на
– Так де ж ти все-таки був?
– Обличчя матерi набирає суворого виразу, але це зовсiм не впливає на юнака. Вiн знизує плечима.
– Хiба не однаково?
– Авжеж, нi. Ти ще не закрiпив трудових навичок, замiсть вiдпочити перед заняттями гасаєш невiдомо де.
– Гасаєш...
– повторив Си.
– А от i не гасаю!
– А що ж ти робиш?
– Я вивчаю свiт!
Це спантеличило Ма. Вона похитала головою:
– Це дуже небезпечно...
Вiн так i знав: страх! А що, коли б розповiв, як саме вивчає свiт, i не цей, а той, заборонений, неприступний, повний сонячного сяйва вдень i мерехтiння зiрок уночi? Вона, мабуть, затремтiла б з переляку!
– Отже, домовились: зараз ти нiкуди не пiдеш. Спожиєш необхiднi калорiї, а завтра - на практичнi заняття.
– У нас завжди тiльки практичнi заняття, - з досадою мовив. Си роздирало подвiйне почуття: вiн мав слухатися матiр, але зараз не мiг не пiти.- Заспокойся, Ма,-обома руками легенько стиснув їй плечi.
– Я швидко повернуся.
– Будь обачний.
"I чого боятися?
– думав, ступнувши на рухому стрiчку хiдника.
– Невже Ма здогадується? То мусила б радiти - адже менi так гарно..."
Си довго кружляв тунелями, аж поки не дiстався до свого потаємного спостережного пункту. Це був його, тiльки його куточок у цьому безконечному плетивi пiдземних магiстралей.
Якось пiсля занять у цеху вiн попросився допомогти майстровi Слю лагодити вентилятора. Роботи там було небагато - замiнити гiдравлiчний пiдшипник, - i, звичайно, Слю зi своїм помiчником упоралися б самi, але майстровi сподобалася стараннiсть хлопця, i вiн узяв його з собою.
Вентиляторна установка, точнiше - повiтряна турбiна дiаметром бiля п'яти метрiв, працювала в одному з численних колодязiв-люкiв, що виходили на поверхню Землi. Система таких турбiн - це легенi пiдземного свiту. Вони цiлодобово постачають свiже повiтря у майстернi, фабрики, заводи та житла їхнього мiста. Си назавжди запам'ятав тi хвилини, коли вони мiняли пiдшипника. На той час Слю вимкнув турбiну, i юнак, просунувшись помiж лопатями, зазирнув туди, де ще нiколи не бував, - на поверхню Землi. Хлопець одразу ж ввiбрав у себе широкi простори, замкнутi рожевим вечiрнiм небом, дерева, зелену траву, щебет птаха i голос... дiвчини! Вона пройшла неподалiк од люка, порослого травою, i, певне, не помiтила його. Обiзвалась до когось там, а Си аж рота роззявив iз подиву. "Мабуть, вона десь тут мешкає, подумав.
– От вилiзу колись..."
Кiлька разiв потiм пробирався до вентиляцiйного колодязя, зупиняв турбiну i виглядав назовнi. Бачив сонячний день, мiсячну нiч, якось спостерiгав дощ, а дiвчина не з'являлась. Повертався до житла розчарований, але намiру свого не облишив - чогось йому дуже кортiло
– О, а ти де тут узявся? Як тебе звати?
– Си. Я звiдти, - вказав на округлий борт люка.
– Ти з пiдземелля? Ой, як цiкаво! Мама каже: там виробниче вiддiлення планети. Але я ще не бачила. Ти менi покажеш?
– Хоч зараз.
– Зараз менi пора додому.
– Приходь завтра, тiльки ранiше. Згода?
– Прийду.
Дiвчина сяйнула до нього усмiшкою i помахала бiлою рукою.
– До побачення!
– Ти ж тiльки нiкому...
– Нi-нi, це наша таємниця!
– I побiгла, толочачи траву. А вiн пильно дивився услiд, аж поки її грацiозна постать не зникла за деревами.
Як вiн ждав цього побачення! Дiставшись до вентиляцiйного колодязя, став у повiтряному потоцi, притулившись до стiни спиною, i жадiбно ковтав свiже, прохолодне повiтря. Си вже знав, як потамувати шал вiтру, - пiдвiв руку до заглибини в бетонi i торкнувся вимикача. Повiтряний потiк одразу почав слабнути, стихати, крильчатка ще трохи покрутилася за iнерцiєю i зупинилась. Тепер можна вилазити. А що, як хтось увiмкне?.. Цiла ж служба стежить за роботою турбiн. Вiн вилiзе, а тим часом черговий увiмкне. Як же тодi назад? Звичайно, десь є транспортнi тунелi, якi виходять на поверхню Землi, але де вони? Перебравши всi можливi й неможливi способи забезпечити собi шлях додому, Си вирiшив: будь що буде i подрався нагору.
Диск сонця застряв мiж деревами i густо розфарбовував усе червонуватим свiтлом. Си зажмурився i впав у траву. Було незвично вiдчувати м'якiсть землi i зiм'ятої зеленi, чути шелестiння, якесь попискування, ледь вловиме дзеленчання. Звуки i запахи заполонили його миттю, живi звуки, живi запахи, зовсiм не такi, як у них пiд землею. Пiдвiв голову: чи не видно дiвчини? Нi, нема. Може, вона й забула про нього? Але ж казала: її цiкавить пiдземний свiт. А його оцей, пiднебесний. Як вони тут живуть?
Незабаром помiтив постать своєї незнайомки - легка, рухлива, нiби не йде, а летить. Бiла коротенька сукенка, засмаглi ноги. Вже здалеку усмiхається, i та усмiшка дивує хлопця: такої мiмiки там, серед своїх, йому не доводилось бачити. Цi, пiднебеснi, якiсь дивнi...
Схопився i подався навстрiч.
– Здрастуй!
– Здрастуй!
– Я рада, що ти прийшов.
– її синi очi сяяли якось особливо, наче там прихованi свiтильники.
– Яка ти... Незвичайна.
– Це менi всi кажуть: незвичайна, гарна, приваблива, цiкава. А ти скажи щось iнакше!
Си ще раз поглянув на її очi, наче на осцилограф, i промовив:
– Ти Синьосвiтна Богиня!
Вона заплескала в долонi:
– Подiбного я ще не чула. Оригiнально!
Си серйозно запитав:
– А приємно бути богинею?
– Ще не знаю, бо щойно нею стала.
– У нас кажуть: ви всi тут боги.
– Цiкаво... Отже, ти мене слухатимеш?
– Це мiй обов'язок.
– Ага, от i добре...
Дiвчинi було приємно грати таку роль. Звелiла йти до рiчки, i хоч хлопець зовсiм не хотiв купатися, змусила забрести в воду. Вiн тiльки фiксував, з якою енергiєю Синьосвiтна Богиня розбризкує текучi мiнерали. Стояв у спецiвцi по пояс у водi, не вiдриваючи погляду вiд дiвчини.