Сьомий хрест
Шрифт:
На ганку Бунзен запалив сигарету, затягнувся і зразу ж кинув її. Він мав відпустку на цю ніч, і тепер у нього в запасі були ще добрих півгодини — майбутній швагер підвіз його з Вісбадена автомобілем.
Між комендантським бараком, міцною цегляною будівлею, і бараком номер три, вздовж якого росло кілька платанів, було щось подібне до майданчика, який називали «танцювальним майданчиком». Тут, просто неба, сирена особливо в’їдливо впивалася в мозок. «Клятий туман», — подумав Бунзен.
Група вишикувалася.
— Брауневеллю! Пришпиліть карту ось до цього дерева. Так. Підійдіть! Слухайте!
Бунзен встромив вістря циркуля у червону
— Зараз шість нуль п’ять. Втеча сталась о п’ятій сорок п’ять. Людина навіть при найбільшій швидкості дійде ось сюди лише о шостій двадцять. Отже, вони, очевидно, десь тут, між цим і цим колом. Брауневеллю! Закрити дорогу між селами Боценбах і Оберрайхенбах. Майлінгу!
Закрити дорогу між Унтеррайхенбахом і Кальгаймом. Нікого не пропускати! Тримати зв’язок один з одним і зі мною. Прочесати всю місцевість ми не можемо. Підкріплення прибуде лише через п’ятнадцять хвилин. Вілліху!
Наше найдальше коло в цьому місці торкається правого берега Рейну. Отже: закрити дорогу між переправою і Лібахською лукою! Переправи зайняти! На Лібахській луці поставити вартових.
Туман був іще дуже густий, і циферблат його наручного годинника світився. Бунзен чув гудки мотоциклів есесівців, що виїхали з табору. Зараз дорогу на Райхенбах уже закрито. Він підійшов ближче до карти. Поставлено також вартових на Лібахській луці. Що можна було зробити в перші хвилини — зроблено. А Фаренберг уже, напевно, доповів головному управлінню. Не хотів би я бути в шкурі старого. Завойовник Зелігенштадта! Зате у власній шкурі Бунзен почувався дуже добре: кравець — господь бог — пошив її саме до мірки! Йому знову пощастило! Ці хлопці втекли без нього, а він повернувся трохи раніше строку, саме вчасно, щоб узяти участь в операції.
Бунзен прислухається крізь завивання сирени, чи заспокоївся вже старий після другого нападу люті.
Цілліх залишився наодинці з начальником. Він пильно стежив за ним, добиваючись прямого зв’язку з головним управлінням. Цього негідника Дітріха з Фульди слід було б завтра ж знову ув’язнити за таку нікудишню роботу. Скільки часу змарновано через ці прокляті штепселі!
Дорогоцінні секунди, за які сім цяток дедалі швидше зникають у безвісті, де їх уже не впіймаєш. Нарешті головне управління відповіло, і він передав рапорт, отже, Фаренбергові упродовж десяти хвилин довелося вислухати його вдруге. Обличчя коменданта зберігало вираз непорушної суворості, якого він умів набирати, незважаючи на куций ніс і коротке підборіддя, але нижня щелепа трохи відвисала. Бог, якого він згадав цієї хвилини, не міг допустити, щоб рапорт про одночасну втечу з його табору семи в’язнів був правдою. Він пильно подивився на Цілліха, який відповів йому засмученим похмурим поглядом, сповненим каяття, суму й свідомості своєї провини. Фаренберг був перший, хто поставився до нього з цілковитим довір’ям. Цілліх не дивувався з того, що сталося, адже коли людина йде вгору, їй завжди щось стає на заваді. Хіба не влучила в нього Ще в листопаді 1918 року та підступна куля? Хіба не продали з молотка його господарства за місяць до нового закону? Хіба та вража жінка не пізнала його через шість місяців після бійки і не засадила за грати? Два роки Фаренберг довіряв йому те, що вони називали «проціджуванням», тобто комплектування штрафних груп і добір охорони.
Раптом задзеленчав будильник, якого Фаренберг за старою звичкою ставив біля свого похідного ліжка. Шість
Фаренберг здригнувся. Він міцно стулив губи, швиденько одягнувся, провів вогкою щіткою по голові, почистив зуби. Потім підійшов до Цілліха, глянув на його масивну потилицю й промовив:
— Ну, ми їх швидко притягнемо назад!
Цілліх відповів:
— Так точно, пане коменданте!
Потім він запропонував кілька заходів — те, що зробило гестапо згодом, коли ніхто вже й не згадував про Цілліха. Його пропозиції свідчили про кмітливість і тверезий розум.
Нараз Цілліх замовк. Обоє насторожилися. Здалека почувся тонкий невиразний звук, якого, проте, не могли заглушити ні завивання сирени, ні крики команди й тупіт чобіт на «танцювальному майданчику». Цілліх і Фаренберг глянули один одному у вічі.
— Вікно! — сказав Фаренберг.
Цілліх відчинив вікно, в кімнату увірвався туман і цей звук. Фаренберг ще якусь мить прислухався, затим вийшов надвір. Це ж зробив і Цілліх. Бунзен саме хотів відпустити штурмовиків, як тут знялася тривога. На «танцювальний майданчик» тягли Бойтлера, першого схопленого втікача.
Останні кілька метрів до штурмовиків, які ще не встигли розійтися, в’язень проїхав по землі. Не на колінах, а боком, либонь, від удару ногою, що перевернув його обличчя догори. Коли Бойтлер підкотився під ноги Бунзенові, той зрозумів, чому це обличчя видалося йому дивним.
Воно сміялося. Цей чоловік, що лежав у скривавленому лахмітті — кров текла у нього з вух, — немовби корчився від безгучного сміху так, що видно було великі білі зуби.
Бунзен перевів погляд з цього обличчя на Фаренбергове. Той дивився вниз на Бойтлера. Його губи теж скривилися, зуби вискалились; здавалося, вони сміються один до одного.
Бунзен добре знав свого коменданта і розумів, що зараз буде. Вираз його юного обличчя змінився. Ніздрі роздулись, куточки губ тремтіли. Обличчя Бунзена, якому природа надала схожості з Зігфрідом або архангелом у світлому панцері, потворно перекривилося.
Проте нічого не сталось.
Від воріт табору до комендантського барака пройшли поліційні комісари Оверкамп і Фішер. Обидва зупинилися біля групи Бунзен — Фаренберг — Цілліх, одразу ж зрозуміли, що тут сталось, і швидко перекинулись кількома словами. Потім Оверкамп, ні до кого не звертаючись, промовив тихим голосом, що тремтів від ледь стримуваної люті:
— Оце у вас зветься — спіймати? Поздоровляю. А тепер вам треба негайно привезти до цього хлопця лікарів-спеціалістів, щоб вони залатали йому нирки, кишки і вуха, а то його й допитати не можна буде. Розумно, розумно, поздоровляю!
V
Туман уже піднявся високо і, наче сірий пух, клубочився над дахами й деревами. А сонце, імлисте й ласкаве, висіло над вибоїстою вулицею села Вестгофен, мов лампа в серпанковому абажурі.
Хоч би туман не розвіявся, думали одні, сонце може припалити нам стиглий виноград. Хоч би туман швидше розвіявся, думали інші, нашому винограду перепало б іще трохи тепла.
Проте в самому Вестгофені це мало кого обходило. Тут вирощували не виноград, а огірки. Трохи осторонь від шосе, на Лібахській луці, стояв оцтовий завод Франка.