Сьомий хрест
Шрифт:
— Послухай-но, Гюльтшере, — озвався він.
— Чого тобі?
— У куртці в мене був ще й членський квиток.
— Ну то й що?
— Чи не треба заявити ще й про це?
— Ти ж уже все розповів, тобі ж так сказали, — промовив садівник. Він уперше підвів очі на хлопця і додав — Ти не турбуйся, куртку тобі повернуть.
— Ти так думаєш? — спитав хлопець.
— Атож. Вони його напевне впіймають, може, навіть іще сьогодні. Скільки вона коштувала?
— Вісімнадцять марок.
— Значить, добра річ, — сказав Гюльтшер, наче
Хлопець зморщив лоба.
— Ну то й що? — спитав він брутально й задирливо.
— Та нічого, — відповів старий Гюльтшер — зовсім нічого. «Чого це він на мене так дивно поглянув», — подумав малий Гельвіг.
VI
У дворі, де Георг сховався за штабелем дров, уздовж і впоперек висіли мотузки для білизни. З хати вийшли дві жінки з кошиком, стара й молода. Стара ступала твердо, випроставши спину, молода ішла зітнувшись, і обличчя в неї було стомлене. «Якби ж то ми лишилися разом, Валлау, — подумав Георг; в околиці села долинув несамовитий галас, — подивився б ти на мене…»
Жінки помацали білизну. Стара сказала:
— Надто вогка, ще не можна прасувати.
— Вже можна, — сказала молода і почала складати білизну в кошик.
— Надто мокра, потвердила своє стара.
— Можна вже прасувати, — сказала молода.
— Надто мокра, — повторила стара.
Молода жінка відповіла:
— Кожен робить по-своєму. Ти любиш прасувати сухе, а я вогке.
Вони квапливо почали знімати білизну з мотузок.
А там, у селі, почалася тривога! Молода гукнула:
— Послухай-но!
— Так, так, — зітхнула стара.
Молода крикнула, і голос її був такий дзвінкий, що мало не зірвався:
— Чуєш, чуєш?
— Я ще не оглухла, — сказала стара. — Підсунь-но сюди кошика.
Цю мить з хати надвір вийшов штурмовик. Молода жінка сказала:
— Звідки це ти йдеш такий вичепурений? Напевне, не з виноградника?
Чоловік розкричався:
— Чи ви, жінки, з глузду спали? Поратися зараз з білизною! Чистий сором! У селі сховався хтось із вестгофенських. Ми тут усе обшукаємо.
— Ах, завжди щось трапляється, — вигукнула молода жінка. — Вчора — свято врожаю, позавчора — 144-й полк, сьогодні ловлять втікача, а завтра приїде гауляйтер. [5] А ріпа? А виноград? А білизна?
5
Націонал-соціалістський керівник області у фашистській Німеччині.
— Заткни пельку, — гримнув чоловік, тупнувши ногою. — А чому ворота не зачинені? — Він пішов через двір, гупаючи чоботями. Була розчинена
— Анно, — сказала стара, — зачини ворота на засув, — І додала — Минулого року я ще сама могла це робити.
— Я ж тут, — пробурмотіла молода жінка.
Ледве вона замкнула ворота на засув, як до гамору, що долинав з села, долучилося щось нове — швидкий, лункий тупіт чобіт, а потім грюкіт кулаків у замкнені ворота. Молода жінка відсунула засув, і у двір вдерлося кілька підлітків з гітлерюгенду. Вони кричали:
— Впустіть нас! Тривога! Ми шукаємо. У селі хтось сховався. Мерщій! Впустіть нас!
— Стій, стій, стій, — сказала молода жінка. — Ви тут по вдома, а ти, Фріце, йди у кухню, суп готовий.
— Пусти їх, мамо. Так треба. Я сам їм все покажу.
— Де це ти їх водитимеш? У кого? — вигукнула жінка.
Стара з несподіваною силою схопила її за руку.
А підлітки з Фріцом попереду один по одному перескочили через кошик з білизною, і скоро почулись їх свистки з кухні, з хліва, з кімнат. Дзень — уже й розбили щось.
— Анно, — сказала стара, — не бери все це так близько до серця. Вчись у мене. На світі є речі, які можна змінити, і є речі, яких не можна змінити. З цим треба миритися. Ти чуєш, Анно! Я знаю, Анно, тобі й так не пощастило, що ти побралася з найгіршим з моїх синів, з Альбрехтом. Його перша дружина була така ж, як він. Тут усе було, як у свинюшнику. А ти завела справжнє селянське господарство. Та й Альбрехт змінився. Раніше він ходив на виноградник, як на поденне, коли йому заманеться, а решту часу байдикував, тепер він теж багато чого навчився. Та й дітей від його першої дружини, тієї поганки, не впізнати, наче ти їх вдруге народила. Тільки терпіння тобі бракує. Але треба виждати. Колись усе це минеться.
Невістка відповіла трохи спокійніше. В її голосі бриніли тільки нотки суму: хоч як вона старалася, її життя дало їй повагу людей, та не дало щастя.
— Так, але потім почалось оце. — Вона показала на дім, звідки долинав різкий нахабний пересвист, а потім — на ворота, за якими не вгавав гамір. — Це мені стало поперек дороги, мамо. А діти, яких я, обливаючися потом, довела була до пуття, знову стали такими ж брутальними й зухвалими, як і раніше, а Альбрехт знову перетворився в таку ж огидну тварюку, як колись. Ах!
Вона пхнула ногою поліно, що стирчало із штабеля.
Прислухалася. Потім затулила вуха руками й засмучено промовила:
_ — І треба ж було йому сховатись саме в Бухенау. Тільки цього мені ще бракувало. Бандит! Як скажений собака, вривається в тихе село. Чого б йому не сховатись у болоті? Навіщо було нас усіх втягати в цю історію? Хіба мало луків біля води, де можна пересидіти?
— Берися за кошика, — сказала стара. — Білизна зовсім мокра. Хіба не краще було зняти її після обіду?