Сьомий хрест
Шрифт:
— Кожен робить так, як його рідна мати вчила. Я прасую мокру білизну.
Цієї миті з вулиці почулося таке ревіння, на яке людські голоси і не здатні. Але й не звіряче. Немовби раптом з’явилися на світ якісь істоти, що про їх існування ніхто й не знав. Коли Георг почув це, очі йому загорілися, зуби вискалились. Але водночас в його душі забринів тихо, чисто й ясно вічно живий і нездоланний голос, і він почутив, що ладен зараз же умерти так, як він, правда, не завжди жив, але як завше хотів жити: мужньо
Жінки поставили кошики. І темна сітка зморщок, рідких і великих у молодої, тонких і густих у старої, вкрила їх зблідлі, наче освітлені зсередини, обличчя. З будинку через двір на вулицю промчали хлопчаки.
Знову загрюкали в ворота. Стара отямилася, схопилась за важкий засув і, може, востаннє в житті, все-таки відсунула його сама. Юрба підлітків, старих жінок, селян та штурмовиків удерлася на подвір’я з криками:
— Мамо, мамо! Пані Альвін! Мамо! Анно! Пані Альвін, ми його спіймали! Диви, диви, тут поруч, у Вурмсів, сидів у собачій будці. А Макс з Карлом були на полі. Він був в окулярах, той чолов’яга. Тепер вони йому і не потрібні!
Його відвезуть на машині Альгайєра. Та ось тут, поруч, у Вурмсів. Яка шкода, що не у нас! Глянь-но, мамо, глянь!
Молода жінка теж трохи вгамувалась і підійшла до воріт; на її обличчі був такий вираз, ніби їй кортить глянути саме на те, на що заказано дивитися. Вона випросталася, стала навшпиньки і тільки один раз глянула поверх людей, що товпилися на вулиці біля машини Альгайєра.
Потім відвернулася, перехрестилась і побігла до хати.
Стара пішла за нею, голова її трусилася, наче вона раптом постаріла на багато років. Кошик з білизною лишився серед двору. Там тепер було тихо й порожньо. «В окулярах, — подумав Георг. — Отже, Пельцер. Як він потрапив сюди?»
Годиною пізніше Фріц побачив за огорожею запаковану деталь машини. Його мати, бабуся й кілька сусідів стовпилися навколо і з подивом розглядали її. З фірмового ярлика вони дізналися, що ця деталь з Оппенгайма і призначена для училища Дарре. Одному з Альвінів довелося знову запустити мотор. Машиною він дістався до училища за кілька хвилин. Там його почали розпитувати: що розказував брат перед тим, як знову пішов у поле, як він доставив втікача до табору.
— Його там били? — спитав Фріц з палахливими очима, переступаючи з ноги на ногу.
— Били? — сказав Альвін. — Бодай тебе так били.
Я просто здивований, як пристойно його прийняли.
Пельцеру навіть допомогли злізти з машини. Його тіло — він чекав, що його битимуть, — зразу обважніло, коли його взяли під пахви і обережно завели в приміщення. Без окулярів він нб міг дізнатися з виразу облич, що означає ця обережність. Усе було наче в імлі. Його пойняла безмежна втома — для нього все було втрачена.
Його завели не в комендантський барак,
— Сідайте, Пельцере, — зовсім миролюбно сказав комісар Фішер. — Очі й голос у нього були такі, які й годиться мати людям, чия професія полягає у тому, щоб витягати з людей каяття, таємниці, визнання провини.
Оверкамп, згорбившись, сидів осторонь і курив. Він, очевидно, передав Пельцера своєму колезі.
— Невеличка прогулянка, га? — сказав Фішер. Він розглядав Пельцера, що сидів, похитуючись усім тілом.
Потім Фішер почав переглядати документи. — Пельцер Ойген, народився 1908 року в Ганау. Правильно?
— Так, — тихо сказав Пелйцер. Це було перше його слово, вимовлене після втечі.
— Як ви могли піти на таке, Пельцере, саме ви, послухатися такої людини, як Гайслер? Дивіться, Пельцере.
Минуло рівно шість годин п’ятдесят п’ять хвилин з того моменту, як Фюльграбе вдарив лопатою вартового. Чоловіче, чоловіче, скажіть, чи давно ви це задумали?
Пельцер мовчав.
— Невже ви не розуміли, Пельцере, що з цього нічого не вийде? Невже не спробували відрадити інших?
Пельцер відповів тихо-тихо, бо кожен звук наче колов його:
— Я ж нічого не знав.
— Що, що? — спитав Фішер усе ще спокійним голосом. — Фюльграбе подає знак, і ви тікаєте. Чому ж ви побігли?
— Всі так зробили, — сказав Пельцер.
— Звичайно. І ви хочете переконати мене, що нічого не знали? Отаке скажете!
— Ні, не знав, — сказав Пельцер.
— Ах, Пельцере! Пельцере!
У Пельцера було таке почуття, яке буває у смертельно змореної людини, коли дзвонить будильник, а вона намагається не чути його.
Фішер говорив далі:
— Коли Фюльграбе ударив першого вартового, другий стояв біля вас, і ви тієї ж миті, як було домовлено заздалегідь, кинулися на другого вартового.
— Ні! — вигукнув Пельцер.
— Що ні? — Я не кинувся.
— Так. Прошу пробачення, Пельцере. Біля вас, Пельцере, біля вас стояв другий вартовий, і тоді, тієї ж миті Гайслер і той… як його… ну, Валлау, кинулися, які було домовлено, на другого вартового, що стояв саме біля вас.
— Ні, — знову сказав Пельцер.
— Що ні?
— Це не було домовлено…
— Що не було домовлено?
— Що він стоятиме біля мене. Він підійшов тому, що… тому що… — Пельцер намагався згадати, але зараз це було так само неможливо, як підняти важку свинцеву гирю.
— Сядьте зручніше, можете спертися на спинку, — сказав Фішер. — Отже, нічого не було домовлено. Ви нічого не знали. Просто побігли. Коли Фюльграбе вдарив першого, Валлау і Гайслер кинулися на другого вартового, який випадково опинився біля вас, саме біля вас, Пельцере! Вірно?
— Так, — нерішуче промовив Пельцер.