Сьомий хрест
Шрифт:
За широкою, акуратно обкопаною канавою лани тяглися аж до дороги на завод. «Виноградний оцет і гірчиця, Маттіас Франк і сини». Цю вивіску Валлау радив Георгові запам’ятати. Коли кінчиться очерет, йому доведеться повзти три метри по голій землі, а потім по канаві, лівим рукавом, уздовж ланів.
Коли він висунув голову з очерету, туман був уже так високо, що видко було купку дерев за оцтовим заводом; сонце було за спиною в Георга, і дерева, здавалося, палали вогнем. Чи довго він повзе? Його одяг став слизький, як земля. Якби він зостався тут лежати, його б ніхто не знайшов. Навколо тихо, тільки інколи чути крякання й шелест крил. Потерпіти кілька тижнів, і холодний сніг покриє все, що лишиться від нього. Бачиш, Валлау, як
Георг виглянув крізь зів’ялі кущі, що росли на краю канави. Вартовий стояв так близько, там, де дорога, що проходила по огірковому полю, виходила на шосе, і так неймовірно близько, що Георг навіть не злякався — його охопила лють. Вартовий стояв так близько на тлі цегляної стіни, що ховатись було нестерпно, так і хотілося кинутися на нього. Вартовий повільно рушив повз завод до Лібахської луки, а в спину йому вп’ялися з сіро-коричневої долини дві гнівні цятки очей. Георг подумав, що вартовий неодмінно повинен обернутися, бо серце йому стукотіло, наче млинове колесо, але насправді воно від смертельного страху тріпотіло тихо, мов пташине крило. Георг поповз по канаві далі, майже до того місця, де тільки що стояв вартовий. Валлау казав, що канава тут проходить під дорогою. Але як і куди вона далі стелеться, цього Валлау й сам не знав. Більше він не міг нічого сказати. Лише зараз Георг відчув себе зовсім самотнім. «Спокійно!» — тільки це слово ще бриніло у нього у вухах, голос друга, звук-амулет. «Ця канава, — вирішив він, — напевно, проходить під заводом і править за стік. Треба почекати, поки вартовий повернеться». Вартовий зупинився на краю канави, свиснув. Від Лібахської луки долинула відповідь. Зараз Георг міг визначити відстань між свистками, взагалі він зараз весь час щось визначав і вираховував.
Кожна клітина в його мозку працювала, кожен м’яз був напружений, кожна секунда заповнена, все життя було надзвичайно ущільнене, таке тісне, що дихати важко.
Коли він згодом опинився у смердючому стоку, йому раптом стало погано. Хіба тут можна повзти, тут можна тільки задихнутися. Він страшенно розлютився, адже він все-таки не щур і не тут він має померти. Але непроглядна темрява порідшала, і він побачив кільця брижів на воді. На щастя, заводський двір був невеликий, метрів сорок, не більше. Коли Георг виліз по той бік стіни, то побачив, що поле трохи піднімається вгору, до шосе, і його перерізає польова дорога. В кутку, між стіною й дорогою, було звалище. Георг не міг іти далі. Він присів і почав блювати.
Полем ішов старий чоловік з двома відрами на мотузку, перекинутому через плече. Він сподівався дістати у заводського сторожа поживок для кролів; у Вестгофені цього чоловіка прозвали Грибочок. Шість разів уже зупиняли старого на його короткому шляху. І щоразу він називав себе. Готліб Гайдріх з Вестгофена, на прізвисько Грибочок. «Очевидно, у таборі знову щось трапилося, — подумав Грибочок, шкандибаючи полем із своїми відрами під завивання сирени. — Як минулого літа, коли один з цих бідолах хотів утекти, а вони його застрелили. Сирена ще вила, а він уже був готовий. Раніше тут ніколи не було такого неподобства. І треба ж було влаштувати концтабір під самісіньким носом у селян. Правда, тепер можна щось заробити в цих краях, а раніше ледве перебивалися: кожну дрібницю треба було везти на ринок. Кажуть, що
Так міркував Грибочок; він іще раз обернувся, бо кортіло дізнатися, чого сидить на звалищі отой страшенно брудний чоловік. Коли старий побачив, що незнайомий блює, він заспокоївся: все-таки є якась причина.
А Георг навіть не помітив Грибочка. Він ішов далі.
Спершу він хотів був податись до Ерленбаха, подалі від Рейну, але не наважувався перейти шосе. Він змінив своє ж рішення, якщо можна назвати рішенням раптовий імпульс. Втягнувши голову в плечі й пригнувшись, він пішов полем — зараз він почує наказ: «Стій!», пролунав постріл. Він ткнув ногою в пухку землю — зараз, зараз, моя люба., «Вони гукнуть мене, — подумав він, — потім вдарить постріл». Його коліна затремтіли, захотілося кинутись на землю. Але тут йому спало на душу: «Вони стрілятимуть мені в ноги, щоб узяти живим». Він заплющив очі. Свіжий ранковий вітерець навівав таку безмежну печаль, яка людині просто не під силу. Він пошкандибав далі і нараз зупинився. Перед ним на стежці лежала зелена стрічечка. Він втупився в неї, наче вона впала з неба, потім підняв її.
Тут перед ним немов із землі постала дівчинка у сарафанчику, волосся розчесане на проділ. Вони подивились одне на одного. Потім дівчинка перевела погляд на його руку. Він легенько смикнув дівчинку за косу і віддав їй стрічку.
Тоді дівча побігло до старої жінки, бабусі, що теж раптом з’явилася на стежці.
— Тепер заплітатимеш косу мотузком, так і знай, — мовила старенька й засміялася. Георгові вона сказала: — Хоч давай їй щодня нову стрічку.
— А ви відріжте їй косу, — порадив він.
— Отаке скажете, — відповіла стара й почала його розглядати.
Тут почувся голос Грибочка, що дійшов тим часом до оцтового заводу;
— Коробочко! — Так називали стару всі жителі Вестгофена, бо вона завжди носила з собою всяку всячину, потрібне й непотрібне: липкий пластир, нитки, цукерки від кашлю. Вона помахала висхлою рукою Грибочку, з яким колись танцювала і мало не одружилась, і на її зморщеному обличчі з беззубим ротом розпливлася моторошна усмішка, якою всміхаються дуже старі люди.
А Грибочок, побачивши, що дуже брудний незнайомець — він, мабуть, усе-таки має якесь відношення до оцтового заводу — крокує, поруч із бабусею та дівчинкою, цілком угамувався, бо його весь час щось муляло. А в Георга, що ішов за бабусею й дівчинкою, з’явилося таке почуття, ніби його хоч на кілька хвилин зарахували до живих. Стежка вела не тільки в село, як гадав Георг, а розгалузилась на дві: до села й до шосе. Стара запхнула стрічку в кишеню спідниці, до іншого дріб’язку, й потягла за косу дівчинку, що ледве стримувала сльози.
Вона прошамкала:
— Ви чули, яка тут була веремія — ой, ой!.. Як гуділо! Зараз тихо. Вони його схопили. Йому не до сміху. Ой, ой! — Коробочка то скиглила, то хихикала. На роздоріжжі вона зупинилась — Дивись! Туман розійшовся.
Георг подивився навколо. Туман справді розвіявся; блідо-голубе осіннє небо сяяло, чисте й ясне.
— Ой-ой! — скрикнула стара, бо два, ні, вже три літаки, блиснувши на сонці, каменем упали з небесної блакиті й почали описувати над дахами Вестгофена, над болотом та полями широкі кола.
Георг попростував, тримаючись якнайближче до старої та її онуки, в напрямі до шосе.
Вони пройшли по шосе метрів десять, нікого не стрівши. Стара мовчала. Вона, здавалось, усе забула: Георга й дитину, сонце й літаки; вона думала про події тих давніх днів, коли Георга ще й на світі не було. Георг намагався триматися старої, він залюбки вчепився б за її спідницю.
Це ж він уві сні йде поруч із старою жінкою, тримається за її спідницю, д вона цього й не помічає. Зараз він прокинеться і почує, як у бараці репетує Логербер…