Сьомий хрест
Шрифт:
Фішер гукнув:
— Оверкампе!
Оверкамп устав, наче він був Фішерів підлеглий, а не навпаки. Пельцера, який зовсім і не помітив, що у приміщенні є третя особа, пересмикнуло. Він навіть прислухався.
— Викличте сюди Георга Гайслера на очну ставку.
Оверкамп зняв телефонну трубку і сказав:
— Так. — І потім до Фішера: — Він ще не зовсім придатний до допиту.
— Або він придатний, або ні, — сказав Фішер. — Що це означає — не зовсім?
Тепер до Пельцера підійшов Оверкамп. Він сказав різкіше, ніж Фішер, але не грубо:
— Пельцере, опануйте себе! Гайслер нам
VII
Георг лежав під сіро-блакитним небом у борозні на полі, за сто метрів від шосе на Оппенгайм. Тільки б тепер не застрягти. До вечора необхідно бути в місті. Місто — як печера з темними завулками й звивистими ходами.
Спочатку він намислив собі таке: до ночі дістатися Франкфурта, і — зразу ж до Лені. Тільки б дійти до Лені, а далі все вже буде простіше. Півтори години їзди залізницею між життям і смертю — це він уже якось витримав. Хіба досі йому не фортунило? Хіба малося не так, як він спланував? Шкода тільки, що витратив зайвих три години.
Правда, небо ще блакитне, але туман з річки вже огортає поля. Невдовзі автомашини на шосе, попри надвечірнє сонце, засвітять фари.
У нього одне нестримне бажання, сильніше за страх, за голод і спрагу, сильніше за набридливий біль у руці — пов’язка вже давно пересякла кров’ю — бажання залишитися лежати тут. Адже скоро ніч. Тебе вже зараз укриває туман, сонце блякне, повите густою пеленою. Вночі тебе тут не шукатимуть. Ти зможеш відпочити.
А що сказав би Валлау? Той, напевне, сказав би: «Коли хочеш загинути, залишайся. Відірви шмат од куртки.
Зроби нову перев’язку. Іди до міста. Все інше — безглуздя».
Георг перевернувся на живіт. Коли він одривав від руки присохлий клапоть, у нього аж сльози потекли з очей. Йому знову стало зле, коли він побачив свій великий палець, такий набряклий і чорно-синій. Затягнувши зубами вузол нової пов’язки, він заново відкинувся на спину. Завтра треба пошукати когось, хто перев’яже йому руку. Раптом він поклав усі надії на завтрашній день, ніби час у своєму плині сам несе людину до здійснення її надій.
Чим густішав туман, тим яскравіше синіли волошки.
Георг лише тепер їх зауважив. Якщо він до ночі не приб’ється до Франкфурта, то, либонь, хоч пощастить послати Лені звістку. І на це потратити марку, яку він знайшов у куртці? Від самої втечі він майже не згадував про Лені, або згадував, як про придорожню віху, видкий сірий камінь. Скільки сил, скільки годин дорогоцінного сну він змарнував, мріючи про цю дівчину, яку щастя привело на його шлях рівно за три тижні до його арешту! «Але я не можу собі уявити її, — думав він, — а Валлау і всіх інших — можу». Валлау він бачив найвиразніше, інших — не так, бо вони губилися в тумані.
Ще один день наближається до кінця, один з вартових підходить до нього й каже: «Ну, Гайслере, чи довго це ще триватиме?» Він дивиться якимось хитруватим поглядом.
Георг мовчить. Усвідомлення того, що він пропащий, переплітається з невиразною думкою про втечу.
На
— Чи скоро ти там?
У тому, як Георг скочив з машини, як непевно ступив по землі, водій помітив щось дивне; він іще раз повернув голову:
— Хочеш під’їхати до Майнца?
— Так, — відповів Георг.
— Зачекай трохи, — сказав водій.
Георг засунув хвору руку за борт куртки. Досі він бачив водія лише ззаду. Та й зараз він не міг розглядіти його лиця, бо водій щось писав у блокноті, притуливши його до стіни. Потім він пішов через двір.
Георг чекав. Біля воріт вулиця трохи підіймалася вгору. Тут ще туман не спав. Здавалося, що поволі згасає літній день, так м’яко лежало світло на бруку. Навпроти була бакалійна крамниця, поруч пральня, а далі м’ясна.
Коли двері крамниць відчинялися, дзеленчали дзвіночки.
Пройшли дві жінки з пакунками, хлопчик жував сосиску.
Сила й блиск щоденного життя — як він зневажав їх колись! О, якби можна було зайти туди і замість того, щоб чекати тут, бути прикажчиком у бакалійній крамниці, посильним у м’ясній, гостем в одній з цих квартир! У Вестгофені він собі інакше уявляв вулицю міста. Він гадав, що на кожному обличчі, на кожному камені бруку можна побачити печатку ганьби, що смуток притлумлює людські кроки й голоси, навіть дитячі розваги. А тут була зовсім спокійна вулиця, люди здавалися вдоволеними.
— Гансе! Фрідріху! — з вікна над пральнею гукнула стара жінка двох штурмовиків, що прогулювались із своїми відданицями. — Ідіть нагору, я вам приготую каву.
Може, Майснер і Дітерлінг теж отак прогулюються з своїми відданицями, коли їм дають відпустку. Коли ж ті четверо, пошепотівшись, крикнули «Йдемо!» і зайшли в будиночок, а жінка із вдоволеною посмішкою зачинила вікно, рада з того, що до неї йдуть веселі, молоді гості — либонь, родичі, — Георга охопив такий сум, якого він, здається, не знав ніколи в житті. Він би заплакав, аби його не заспокоїв той голос, який у найтяжчому сні втішає людину тим, що зараз усе це вже не має значення. «А все-таки має», — подумав Георг. Повернувся водій, здоровенний чолов’яга з чорними пташиними очима на м’ясистому обличчі.
— Залазь, — сказав він.
Коли машина виїхала за місто, вже добре посутеніло.
Шофер почав лаяти туман.
— А нащо тобі в Майнц? — раптом спитав він.
— Іду в лікарню, — відповів Георг.
— В яку?
— В мою стару.
— Ти, мабуть, любиш нюхати хлороформ, — сказав водій. — А мене в лікарню і калачем не принадиш. У лютому під ожеледь…
Вони мало не наїхали на дві машини, що зупинилися попереду. Водій загальмував і вилаявся. Переднім машинам есесівський патруль саме дав дозвіл їхати далі. Патрульні підійшли до машини пивоварного заводу. Водій подав свої документи. Георг почув: