Сьомий хрест
Шрифт:
Франц устав з ліжка і висунув голову з віконця. Було зовсім тихо. Вперше він не відчував миру в цій тиші — світ був не те що тихий, він просто мовчав. Франц мимоволі сховав руки від місячного світла, що може, як ніяке інше сяйво, розливатися по будь-якій поверхні, проникати у кожну щілину. «Хіба я міг знати, — думав Франц, — що він стане таким? Хіба це можна було знати? Наша честь, наша слава, наша безпека раптом опинилися в його руках. Все, що було раніше, — його любовні пригоди, його витівки, — все це дурниці, не головне. Але ж цього не можна було знати наперед. Можливо, що я на його місці не витримав би, хоч саме я його й залучив…»
Франц нараз відчув страшну втому. Він
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
І
Коли причетник замкнув за собою головні двері і останній відгук завмер під високим склепінням, Георг зрозумів, що він дістав відстрочення, такий великий і несподіваний перепочинок, що він здався йому мало не порятунком. Уперше від моменту його втечі, навіть від самого арешту, його пойняло почуття безпеки, від якого ставало так тепло на душі. Але почуття, напочатку таке сильне, швидко минуло. «У цьому барлозі, — сказав він собі, — страшенно холодно».
Морок дедалі густішав, і померкли кольори вітражів.
Він огортав усе докруж, і здавалося, ніби стіни розступаються, склепіння підіймається, а колони нескінченними рядами линуть угору, в невідоме; воно — ніщо, а може, — безмежність. Раптом Георгові здалося, що за ним хтось стежить. Він намагався перебороти це почуття, яке паралізувало його тіло й душу. Він висунув голову з-за хрестильииці. З відстані п’яти метрів від найближчої колони в нього втупив погляд чоловік з посохом і в митрі. Він спирався на свою могильну плиту. Темрява ховала його розкішне вбрання, що хвилями спадало з нього, але вона не торкнулася його обличчя, простого й гнівного його очі пильно стежили за Георгом, який проповз мимо.
Темрява не проникала сюди ззовні, як звичайно ввечері. Здавалося, то сам собор втрачає чіткість ліній і розпливається. І виноградні лози на колонах, і чортячі пики, а там проколота списом гола нога — все це вигадане й несправжнє, усе кам’яне розвіювалося, наче туман, і тільки Георг скам’янів од страху. Він заплющив очі, кілька разів глибоко вдихнув повітря, і все минулося, чи, може, морок став іще густіший, і це його заспокоїло. Георг пошукав, де б сховатися. Він перебігав від однієї колони до другої, низько пригнувшись, наче за ним усе ще хтось стежив. На колону, біля якої присів Георг, спирався, байдуже дивлячися зі своєї могильної плити поверх нього, гладкий чоловік. На його ситому обличчі — пихата усмішка володаря. Обома руками він коронує двох карликів, королів-антиподів міжцарів’я. Одним стрибком, наче під ворожим поглядом, Георг перескочив до сусідньої колони. Він підвів голову і побачив людину в такому широкому вбранні, що в нього міг би загорнутися й Георг. Нараз він здригнувся. Над ним схилилося людське обличчя, журне, сповнене турботи. «Чого ти ще хочеш, сину мій?
В покорися, ти на початку стоїш перед кінцем. Твоє серце тріпоче, болить поранена рука».
Георг нарешті помітив затишне містечко — нішу в стіні. Під поглядами шести архієпіскопів — канцлерів Священної імперії — він переповз через боковий неф, відставивши руку, наче собака прибиту лапу. Він сів у ніші і почав розтирати хвору занімілу руку. Потім потер коліна, кісточки та пальці ніг.
Його вже морозило. Хоч би хвора рука не дуже боліла, поки він добереться
Георг знову спробував уявити собі Лені. Це, як чари, іноді вдавалось, а іноді ні, залежно від місця й часу. На цей раз вдалося. Худорлява дев’ятнадцятирічна дівчина з стрункими, довгими ногами; обличчя в неї було блідо смугляве, а очі сині, під густими віями вони здавалися чорними. Він часто мріяв про неї. Після довгої розлуки, замість дівчини, яка попервах здалася йому некрасивою і навіть трохи смішною — в неї були довгі руки й ноги, що надавало її ході якоїсь незграбної рвучкості, — в його спогадах жило тепер якесь казкове створіння. З кожним днем, що затягував розлуку, після кожного марення її образ ставав ніжнішим і чарівнішим. І навіть зараз, спершись на холодну, мов лід, стіну, Георг, щоб не заснути, шепотів їй слова кохання. Він вірив, що вона повинна підвестися на ліжку й прислухатися до темряви.
Скільки клятв він їй давав, скільки неймовірних пригод переживав з нею у мріях після того єдиного разу, коли вони справді були разом. Уже наступного дня він змушений був покинути місто. В його вухах лунали її присягання, сповнені глибокого відчаю: «Я чекатиму на тебе тут, поки ти не повернешся. Якщо тобі доведеться тікати, я піду з тобою».
З свого місця Георг все ще бачив постать на крайній колоні. Здаля обличчя вимальовувалося навіть чіткіше, хоч була й темрява. На скривлених губах, здавалося, завмер останній розпачливий заклик: примирення — замість страху смерті, милосердя — замість справедливості.
У маленькій квартирі в Нідерраді, де Лені жила вкупі з літньою сестрою — сестра ходила на роботу, — було б дуже зручно переховуватися. Він думав про це й тоді, як переступив поріг маленької кімнати, хоч усе інше він забув — і свої колишні захоплення, і цілі періоди свого життя. Навіть коли стіни кімнати зійшлися, наче непролазний чагарник, в його мозку не згасла думка, що, як треба буде, він тут знайде надійний притулок. Коли тоді, у Вестгофені, його покликали на побачення, він дуже перелякався, подумав, що вони натрапили на слід Лені. Спочатку він навіть не пізнав тієї жінки, що стояла перед ним. Вони з таким же успіхом могли привести до нього першу-ліпшу дівчину з найближчого села, такою чужою здалася йому Еллі, яку вони сюди викликали.
Георг, очевидно, задрімав. Раптом він прокинувся від страху. У соборі гриміло. Яскравий скісний промінь світла пролетів через увесь величезний простір і ліг на його простягнуту ногу. Тікати? Чи встигне? Куди? Всі двері були замкнені, крім одних, крізь які саме й падало світло.
Він ще, мабуть, встигне непомітно прослизнути в одну з бокових каплиць. Георг сперся на хвору руку, зойкнув і повалився на підлогу. Тепер він уже не наважувався переповзти через смугу світла. Пролунав голос причетника:
— Ох і неохайні ж ці жінки, кожного дня щось нове!
Ці слова гриміли, мов трубний глас у день страшного суду. Стара жінка причетникова мати, крикнула:
— Онде вона, твоя сумка!
Почувся голос причетникової дружини, що луною відбився від стін і колон, — ну чисто тобі тріумфальний по клик:
— Я добре пам’ятаю, що поставила її між лавами, коли прибирала тут.
Обидві жінки пішли собі. Здавалося, то човгали ногами велетні. Двері знову замкнули. Лишилася тільки луна; вона розлетілася на міріади відзвуків, ще раз прогула, наче не бажаючи змовкнути, і нарешті її трепет затих у иайвіддаленіших закутках собору, коли Георг уже перестав тремтіти.