Сьомий хрест
Шрифт:
— Бажаю гарненько розважитися, Франце.
У неділю ввечері Георг повернувся засмаглий і веселий.
Францові, що сидів біля підвіконня з таким виглядом, наче він з учорашнього дня і не підводився, Георг сказав:
— Цього теж варто повчитися.
За кілька днів Франц зустрів на вулиці Еллі. Його серце закалатало. Її щоки пашіли. Вона сказала:
— Любий Франце, я краще сама тобі скажу. Ми з Георгом… Тільки не сердься на мене. Тут уже нічого не вдієш, з цим важко боротися.
— Гаразд, — сказав він і пішов.
Довго блукав він містом у цілковитій темряві, в якій жевріли лише дві червоні
Коли Франц піднявся до себе в кімнату, Георг сидів на ліжку. Франц одразу почав збирати свої речі. Георг пильно стежив за ним; Погляд цей примусив Франца оглянутися, хоч у нього було лише одне бажання — ніколи в житті не бачити Георгових очей. Георг ледь усміхався.
Тепер у Франца виникло палке бажання вдарити його в обличчя, найкраще — по очах. Наступна секунда була чи не перша за все їхнє, спільне життя, коли вони цілком зрозуміли одне одного. Франц відчув, що всі бажання, які до цього часу керували його вчинками, згасли, всі, крім одного. А Георг, можливо, вперше щиро прагнув звільнитися від усієї плутанини і йти до однієї мети, що лежить поза його бурхливим життям.
— Через мене, Франце, тобі нема чого кидати квартиру, — сказав він спокійно. — Якщо тобі неприємно надалі залишатися зі мною — тепер я розумію, що це тобі завжди було трохи неприємно, — то я ж однаково піду. Ми незабаром одружимося — Еллі і я.
Франц не хотів розмовляти з ним, але він мимоволі вигукнув:
— Ти і Еллі?
— А чом би й ні? — відповів Георг. — Вона справді не така, як усі інші. Це назавше. Її батько допоможе мені влаштуватися на роботу.
Батько Еллі, шпалерник, якому цей зять з першого погляду не припав до серця, наполягав, щоб молоді люди побралися якнайскоріше, коли вже так треба. Він найняв їм кімнату, бо, як сказав старий, не хотів, щоб у нього на очах мучилася його люба донька.
Франц лежав, підклавши під голову руки, на вузькому ліжку в своїй комірчині, повній яблук, і згадував кожне сказане тоді слово, кожний вираз на Георговому обличчі.
Багато років він гнав від себе ці спогади. Коли ж проти його волі йому спадало щось на думку, він весь аж здригався. Тепер Франц дав волю своїм спогадам. Він відчував не тільки подив. Він думав: «Уже не болить, виходить. І мені байдуже. Як багато страшного я пережив за цей час, коли це вже не завдає болю!»
Через три тижні Франц здалека побачив Георга в Бокенгаймському парку. Він сидів на лаві з якоюсь товстенною жінкою. Георг поклав їй руку на плечі, обійняти її він не міг. Ще перед народженням дитини Еллі переїхала назад до своїх батьків. Але батько, як згодом Францові розповіли сусіди, раптом почав наполягати, щоб дочка повернулася до чоловіка. Він сказав: «Ти одружилася з ним і маєш від нього дитину, тож повинна жити з ним».
Тим часом Георг знову втратив роботу, тому що, як казав тесть, завжди когось підбурював. Еллі знову найнялася в контору. Незадовго до свого від’їзду з міста Франц дізнався, що Еллі назавше повернулася до батьків.
Є така дитяча гра — на барвистий малюнок кладуть різнобарвні шкельця, і, залежно від їхнього кольору, малюнок прибирає іншого відтінку. Тоді Франц дивився на свого приятеля крізь шкельце, яке показувало його вчинки лише в одному світлі. А крізь інші він не дивився. Незабаром Георг зник з його поля зору. Францові
— Отак Франц карався цією історією — якби це трапилося з кимсь іншим, усе, напевно, кінчилося б звичайною бійкою. Та для таких людей, як Франц, ніщо не минає легко.
Він поїхав до матері, якої не бачив кілька років. Вона жила у заміжньої дочки в Північній Німеччині. Франц залишився там. Переїзд пішов йому на користь — його життєвий досвід збагатився й розширився. Іноді він навіть забував про причину, що привела його сюди; він звик до нового місця та нових товаришів. Зовні він нагадував одного з багатьох безробітних, що мандрують від міста до міста.
Його можна було порівняти до студента, що перебрався до іншого університету. Можливо, він навіть був би й щасливий, аби допевнився, що справді кохає ту лагідну, путящу дівчину, з якою на деякий час був зблизився.
По смерті матері Франц наприкінці тридцять третього року оселився недалеко від того міста, де жив раніше.
Зробив він це з двох причин. На півночі його надто добре знали, тому залишатися там було небезпечно. А тут він був потрібний, бо знав людей і місцеві умови, а його самого вже встигли забути. Він замешкав у дядька Марнета.
Старі знайомі, з якими він інколи зустрічався, говорили собі: «А цей хлопець колись інакше міркував». Або: «І цей перелицювався».
Якось Франц зайшов до єдиної в цій місцевості людини, що знала про нього все, — до робітника-залізничника Германа. Герман спокійно, навіть трохи спокійніше, ніж звичайно, сказав йому, що минулої ночі стався дуже неприємний провал. По-перше, заарештований тримав у своїх руках усі нитки, а по-друге, він зовсім недавно був призначений на цю роботу, та й то лише внаслідок арештів, що трапилися незадовго перед тим. Герман повагом і стримано, але досить ясно висловив припущення, що заарештований може на допиті сказати щось зайве — чи то від нестійкості, чи то від недосвідченості. Може, його недовір’я і не обгрунтоване, але він вважає своїм обов’язком діяти так, як підказує обережність:’ перебудувати всі зв’язки і попередити людей, про яких знав заарештований.
Раптом він замовк, потім різко спитав Франца, чи він часом не знав колись того чоловіка, адже він жив тут — його звати Георг Гайслер.
Франц стримувався, але не зміг приховати свого збентеження, коли несподівано через стільки років знову почув це ім’я.
Франц спробував змалювати образ Георга, чого не зміг би зробити і в спокійному стані. Герман зрозумів це збентеження по-своєму. Сидячи за шахівницею, вони домовилися про всі потрібні заходи.
Франц думав: «Наші заходи були зайві. Не треба було ні перебудовувати зв’язків, ні попереджати товаришів.
І даремно у мене нило серце».
За кілька тижнів Герман познайомив Франца з колишнім в’язнем, якого випустили з Вестгофена. Той розповів про Георга:
— На ньому вони хотіли нам показати, як можна враз зломити чоловіка, міцного, мов дуб. А вийшло навпаки.
Вони тільки показали, що немає такої сили, яка б зломила таку людину. Вони й досі його катують. Вони хочуть його замордувати. У нього таке обличчя, така посмішка, а в очах — такі глумливі колючі іскорки, що вони казяться від люті. Його вродливе обличчя побите, і весь він мовби висох.