Історія одного кохання
Шрифт:
— Не хвилюйся, Джен. Усе піде, як по маслу.
— Так, але чомусь мені забаглося називатись Абігейл Адамс або Венді Васп [13] .
Решту шляху ми проїхали мовчки, мовчки вийшли з машини й підійшли до парадних дверей. Коли я натиснув на ґудзик дзвінка, її знов охопила паніка.
— Тікаймо, Олівере! — сказала вона.
— Ні! Лишаймося і приймаймо бій,— відповів я.
Гадаєте, ми жартували?
Двері відчинила Флоренс, віддана старенька покоївка родини Берреттів.
13
Адамс, Абігейл (1744—1818) —дружина президента Сполучених Штатів Джона Адамса. Васп (абревіатура WASP від White Anglo-Saxon Protestant, тобто «американець англосакського походження й протестантського віросповідання») — «стопроцентний американець». Джені натякає тут на своє італійське походження, яке зачиняє перед нею двері у «вищий світ».
— Ах, мастер Олівер! — привітала мене вона.
Боже, як я ненавиджу, коли мене так називають! Ненавиджу і сам отой «титул» і схований у ньому принизливий натяк на різницю між мною й Старим Не-хи-хи.
Мої батьки, оголосила Флоренс, чекають на нас у бібліотеці. Йдучи повз портрети, Дженні раз у раз вражено охала. Не тільки тому, що деякі з них належали пензлю Джона Сінгера Сарджента (зокрема, портрет Олівера Берретта II, який час від часу експонується в Бостонському музеї), але й тому, що тільки тепер побачила всі відгалуження генеалогічного дерева Берреттів— серед них і ті, що мали зовсім інші прізвища. Жінки нашого роду, одружуючись, народжували таких персон, як Берретт Вінтроп, Річард Берретт С'юол і навіть Еббот Лоренс Лаймен, який наважився пройти життєвий шлях (що лежав, ясна річ, через Гарвард) і навіть здобути на ньому найвищі премії за хімічні дослідження, не маючи взагалі ймення Берретта у своїх анкетних даних!
— Господи-Ісусе,— бурмотіла Дженні.— 3 цієї галереї я зрозуміла нарешті топонімію половини гарвардських споруд!
— Ет, все це пусте,— відповів я.
— Я не знала, що ти споріднений і з С'юолівським елінгом,— сказала вона.
— От бачиш. Мій рід постав із каменя і дуба.
В кінці довгої портретної галереї, перед поворотом до бібліотеки, стояла скляна шафа. А в тій шафі були призи. Спортивні нагороди.
— Які вони гарні,— мовила Дженні.— І виглядають так, наче зроблені зі щирого золота чи срібла.
— Так воно і є.
— Господи. Це твої?
— Ні. Його.
Олівер Берретт III не здобув призового місця на Олімпійських іграх в Амстердамі — це факт незаперечний. Але незаперечним є і той факт, що на всіляких інших змаганнях з веслування він показував напрочуд високі результати. У Дженні перед очима сяяли добре надраєні свідчення тих багатьох перемог.
— За першість на Кренстонському кегельбані такі цяцьки, звісно, не вручають.
Потім вона, очевидно, вирішила дати й мені можливість похизуватися.
— А в тебе є призи, Олівере?
— Еге ж.
— Теж під склом?
— Ні, під ліжком. У моїй спальні.
Вона мило, по-змовницькому, підморгнула мені й прошепотіла:
— Ти мені потім покажеш їх, добре?
Я не встиг відповісти, не встиг подумати, якими намірами вона керується, висловлюючи бажання відвідати мою спальню, бо в цю мить почулося:
— А-а, вітаю, вітаю.
Сучий син! Це був Сучий син.
— Добридень, тату. Познайомся з Дженніфер...
— Вітаю вас.
Перше ніж я встиг повністю відрекомендувати Дженні, він уже тиснув їй руку. Я зауважив, що вдягнений він не в один із своїх банкірських костюмів. Ні, на Олівері III була модна спортивна куртка. А на обличчі замість звичної маски я побачив підступну посмішку.
— Прошу, заходьте, знайомтеся з міссіс Берретт.
Так, на Дженні чекало ще одне випробування, ще одна честь, яка випадає тільки найобранішим з обраних: знайомство з Веселушкою Елісон Форбс, нині Берретт. (Іноді, в мстивому настрої, я думав про те, як шкільне прізвисько матері позначилося б на її подальшій кар'єрі, якби прагнення суспільної діяльності не привело її до добродійницької участі в опікунських радах кількох музеїв). Хай стане гласністю той факт, що Веселушка Форбс так і не закінчила коледжу. Вона залишила його після другого курсу, діставши беззастережне благословення батьків на одруження з Олівером Берреттом III.
— Знайомтесь: моя дружина Елісон, а це — Дженніфер...
Ну, от, він уже й тут відштовхує мене, береться сам рекомендувати.
— Каллівері,— докинув я, бо прізвища її Старий Не-хи-хи не знав.— Кавіллері,— чемним голоском озвалася Дженні, поправляючи мене: вперше й востаннє в житті я перекрутив її прізвище.
— Як у Cavalleria Rusticana [14] ? — спитала мати, виключно для того, щоб довести, що, хоч університетів вона не кінчала, культури їй не бракує.
14
«Сільська честь» — опера П'єтро Масканьї.
— Атож,— усміхнулась їй Дженні.— Тільки ми не родичі.
— Так-так,— сказала мати.
— Так-так,— сказав батько.
Знаючи, що вони не зрозуміли її жарту, я спромігся лише й собі додати:
— Так-так.
Мати й Дженні потиснули одна одній руки, і після обміну банальностями, які, власне, й складають зміст усіх розмов у мене вдома, ми вмостилися в кріслах. На якийсь час запала тиша. Я спробував увімкнути шосте чуття й уловити, що відбувається. Мати, безперечно, намагалась оцінити Дженніфер — придивлялася до її одягу (сьогодні аж ніяк не богемного), її манери триматися, прислухатися до її вимови та інтонацій. І, звичайно, в усьому підмічала ознаки Кренстона зі штату Род-Айленд. Дженні, можливо, оцінювала мою матір. Кажуть, дівчата не пропускають такої нагоди: зі знайомства з майбутньою свекрухою, мовляв, можна дізнатися багато корисного про вдачу майбутнього чоловіка. Може, вона оцінювала й Олівера III. Цікаво, чи помітила вона вже, що батько на зріст вищий од мене? Чи сподобалась їй його спортивна куртка?
Ясна річ, Олівер III лишався вірний собі: як завжди, він зосередив вогонь на синові.
— Ну, як справи, сину?
Як на родсівського стипендіата, співрозмовник він був нікчемний.
— Добре, татуню.
Немовби не бажаючи відставати, мати звернулася до Дженніфер:
— Сподіваюсь, ви доїхали без пригод?
— Без пригод,— відповіла Дженні,— і дуже швидко.
— Олівер у нас взагалі швидкий хлопець,— озвався Старий Не-хи-хи.
— Ну, не швидший за тебе, тату,— докинув я.
Цікаво, що він на це скаже?
— Гм. Певно, й справді, не швидший.
І на тім спасибі, таточку.
Мати, яка за будь-яких обставин підтримує його, вирішила перемінити платівку й заговорила на якусь загальнішу тему — здається, про музику. А може, про картини — я слухав не дуже уважно. Згодом у мене в руках опинилася чашка з чаєм.
— Дякую,— сказав я. І додав: — Нам скоро їхати.
— Га? — озвалася Дженні. Вони з матір'ю в ту мить обговорювали, здається, творчість Пуччіні, і моє зауваження прозвучало контрастом. Мати подивилась на мене (що траплялося вельми нечасто).