Історія одного кохання
Шрифт:
— А я гадав, ти така собі добра дівчинка, католичка.
— А я і є дівчинка. І добра.
Вона зазирнула мені в очі — мовляв, спробуй заперечити! — і всміхнулася. Я теж відповів їй усмішкою, але спитав, а як же хрестик, та ще й на запаяному ланцюжку. Вона пояснила, що хрестик належав її матері й носить вона його на пам'ять про неї, а не з релігійного обов'язку.
Потім ми заговорили про нас самих.
— Олівере, Олівере, я казала вже, що кохаю тебе?
— Ні, Джен.
— А чому
— Щиро кажучи — боявся.
— То спитай тепер.
— Ти кохаєш мене, Дженні?
Вона подивилася мені в очі й спитала — звісно, не для того, щоб ухилитись од відповіді.
— А як ти гадаєш?
— По-моєму, кохаєш. Здається. Схоже на те.
І поцілував її в шию.
— Олівере!
— Що?
— Я не те, що кохаю тебе.
О, господи, знову за старе?
— Я дуже, дуже тебе кохаю.
6
Я всім серцем люблю Рея Стреттона.
Ні, він не геній і не зірка футболу (надто важко бігає), але кращого товариша по кімнаті, кращого приятеля не знайти. На випускному курсі в нього, сіромахи, було собаче життя! Куди він дівав себе, де готувався до лекцій, коли я вивішував на клямці наших дверей краватку (традиційний знак: «не заважати»)? Щоправда, він не надто переобтяжував себе навчанням, але бодай зрідка мусив таки готуватися! Ну, читати він міг, скажімо, в університетській бібліотеці або в навчальному корпусі чи, зрештою, в нашому клубі. Але де він ночував по суботах, коли ми з Дженні, нехтуючи університетськими правилами, до ранку лишались у гуртожитку? Певно, просився на нічліг до сусідів, і ті пускали його на кушетку чи на диванчик — якщо, звісно, самі не мали відповідних планів.
Але яку винагороду він мав за це? Раніше я, бувало, ділився з ним найменшими подробицями своїх амурних подвигів. А тепер він був позбавлений цього незаперечного привілею товариша по кімнаті. Більше того, я навіть не признавався, що ми з Дженні — коханці. Просто казав, коли мені потрібна кімната — і по всьому. А там хай думає, що хоче.
— Слухай, Берретте, ви з нею займаєтеся отим самим чи ні? — допитувався він.
— Реймонде, прошу тебе, як друга: не чіпляйся до мене.
— На бога, Берретте, щодня по обіді ви замикаєтесь до ночі, в п'ятницю й суботу замикаєтесь на цілу ніч — чим же ви займаєтесь, якщо не отим самим?
— Коли тобі все ясно, нащо питати, Рей?
— Бо це шкідливо для здоров'я.
— Що саме?
— Вся ця ситуація, Ол. Сам подумай, такого ж іще ніколи не було: ти крутиш шури-мури, а старому Реєві — ні слова, ні півслова. Це ж не по-товариському, сам подумай! В цьому є щось непристойне! На бога, Ол, які такі штучки вона вміє, що ти навіть говорити про них боїшся?
— Розумієш, Рей, коли люди по-справжньому кохають одне одного...
— Кохають?!
— Будь ласка, не вимовляй це слово як лайку.
— Невже тобі надало закохатися? В твоєму віці? Господи, господи, мені страшно за тебе, старий.
— Чому?
— Сам подумай, чим ти важиш! Свободою! Незалежністю! Життям!
Сердешний Рей. Він щиро вболівав за мене.
— Що, старий, боїшся втратити товариша по кімнаті?
— Поки що в мене їх стало на одного більше — вона ж бо тут днює й ночує.
Я вдягався, збираючись на концерт, тож діалог цей мав от-от урватися.
— Не переймайся, Реймонде. Ми з тобою ще наймемо квартиру в Нью-Йорку. Щоб кожного вечора — нові дівчата. Все, що задумали, зробимо!
— Як же тут не перейматися, Берретте. Ця дівчина заарканила тебе.
— Ну, так уже й заарканила,— відказав я, поправляючи краватку й прямуючи до дверей.— Такого, як я, заарканити не просто.
Стреттон, однак, не вгавав.
— А все ж таки, Оллі...
— Що?
— Ви оте саме робите, га?
— О господи, Стреттоне!
На цей концерт у Данстер-хаусі я йшов сам, без Дженні. Я йшов слухати її гру — соло на клавесині в П'ятому Бранденбурзькому концерті Баха. Звичайно, доти я вже не раз слухав, як вона грає, але не в публічних виступах і не в складі ансамблю.
Боже, як я пишався нею! Як на мене, вона не зробила жодної помилки.
— Ти грала просто геніально,— сказав я їй після концерту.
— Це показує, як ти знаєшся на музиці, Шпаргалето.
— Мені моїх знань вистачає.
Ми вийшли з Данстер-хауса. Був ранній квітневий вечір, один із тих вечорів, коли починаєш вірити, що весна таки прийде колись і в Кембрідж. Поряд ішли її колеги (серед них і Мартін Девідсон, який на кожному кроці кидав мені під ноги невидимі бомби), тож я не міг розпочати дискусію з приводу нотної грамоти.
Перейшовши Меморієл-драйв, ми пішли понад річкою.
— Будь ласка, не перебільшуй, Берретте. Я граю непогано. Але не геніально. Навіть не на рівні гарвардської збірної. Непогано — й край. Домовились?
Як ти будеш сперечатися з людиною, що не хоче визнавати власних заслуг?
— Гаразд, домовились. Ти граєш непогано. Я тільки хочу побажати тобі: не захоплюйся теорією, не кидай грати.
— А я й не збираюся кидати. Якщо вже я домовилася про уроки з Надею Буланже...
Про що це вона? З того, як Дженні раптом урвала фразу, я зрозумів, що вона прохопилася.