Історія одного кохання
Шрифт:
Публіка привітала мене радісним ревищем. «Бер-ретт, впе-ред! На-ша бе-ре!» Хоч би де Дженні ховалася в ту мить, не чути скандування на мою честь вона не могла. Тож хай собі ховається.
А все ж таки — де вона?
Ел Реддінг ударив-таки — і як ударив! — але наш воротар відбив шайбу на Джіна Кенневея, а той відпасував її низом у мій бік. Розганяючись до неї, я дозволив собі скинути оком на трибуну — і побачив-таки Дженні.
Але наступної миті сидів на льоду.
Двоє зелених негідників з розгону врізалися в мене й збили з ніг. Ганьба! Господи, яка ганьба! Щоб Берретта посадили на сідниці! Я чув, як з горлянок тих, хто прийшов підтримати
— Так їх! Отак їх! Бий по ногах їх!
Що подумає Дженні?
Дартмутці знову провели комбінацію коло наших воріт, і воротар знову відбив їхній удар. Кенневей послав шайбу Джонстонові, а той передав мені (я на той час уже підвівся). Публіка наче збожеволіла. Гол назрівав! Я прийняв шайбу й кинувся з нею до зони зелених. Двоє захисників виростали в мене перед очима.
— Давай, Олівере, давай! Постинай їм ключкою довбешки!
В цьому бедламі я впізнав і голос Дженні — дикий бойовий клич, який озвався музикою в моїх вухах. Зробивши фінт, я обійшов одного захисника, плечем вибив дух із другого, а тоді — замість бити з ходу — відпасував шайбу Джонстонові, який саме відкрився справа. Дейві й загнав її в сітку. Гарвард відкрив рахунок!
За мить ми обіймалися й цілувалися. З Дейві Джонстоном і з усією командою. Обіймалися, цілувалися, ляскали один одного по спині, підстрибували на ковзанах. Публіка билася в істериці. А дартмутець, якого я взяв на плече, й досі прохолоджував сідниці на льоду — посеред програмок, що їх понакидали з трибун уболівальники. Після першого голу зелені так і не отямилися. Ми розгромили їх з рахунком 7:0.
Якби я був людиною сентиментальною й надумав з любові до Гарварда завести в рамку пам'ятну фотокартку, то обрав би не зображення Вінтроп-хауса чи Меморіальної церкви, а фото Діллон-хауса — нашої спортивної роздягальні. Бо в Гарварді то було єдине місце, де я по-справжньому спочивав душею. Під страхом того, що Нейт П'юзі [6] позбавить мене диплома, проголошую: бібліотека Вайденера важить для мене куди менше, ніж Діллон-хаус. Бувши студентом, я жодного божого дня не минав тієї споруди, заходив, вітав добродушними непристойностями братів-спортсменів, скидав із себе шати цивілізації й обертався на гравця. Яка то розкіш — припасувавши щитки, вдягти сорочку з милим серцю номером 7 (серед моїх мрій була й така: щоб після мене цього номера не давали більше нікому; та де там!), узяти під пахву ковзани й рушити до стадіону Вотсона!
6
Нейтан Марш П'юзі в 1963—1971 рр. був ректором Гарвардського університету.
А повертатися до Діллон-хауса було ще приємніше. Скидаєш мокру від поту форму, голий прямуєш до комори по рушника.
— Як воно сьогодні, Оллі?
— Нормально, Річі. Нормально, Джіммі.
А потім — до душової, в якій довідуєшся, хто, що саме, з ким і скільки разів зробив минулої суботи.
— Ми підчепили тих шлюшок у Маунт-Айді і дали їм гарту...
До того ж я користувався особистим привілеєм — правом на усамітнення. Оскільки Господь благословив мене ушкодженим меніском (атож, благословив: можу показати висновок військової медкомісії!), я щоразу після гри робив коліну душ-масаж. Підставивши суглоб під круговорот струменів, я сидів,
Сьогодні думки мої були про гол, забитий мною, і про гол, забитий з моєї подачі, а ще про те, що я вже забезпечив собі участь у першій збірній на третій рік підряд.
— Прикручуєш коліно, Оллі?
Це був Джекі Фелт, наш тренер і самозваний духовний наставник.
— Авжеж, коліно, а не те, що в тебе на думці, Фелте.
Джекі пирснув і засяяв блазенською посмішкою.
— А ти знаєш, чому твоє коліно тебе підводить, Оллі? Знаєш, га?
Я побував із тим коліном у всіх ортопедів Східного узбережжя, але проти Джекі вони всі, звісно, неуки.
— Тому, що в тебе неправильна дієта.
Я не спромігся навіть зобразити цікавість.
— Ти споживаєш замало солі.
Хай буде по-твоєму. Може, заберешся швидше.
— Гаразд, Джекі, надалі я без солі шматка не проковтну.
Ото вже Джекі зрадів! Навіть зі спини в нього можна було вичитати усвідомлення виконаного обов'язку. Спекавшись його, нарешті, я плюхнувся у ванну, підставив струменям своє приємно натомлене тіло й заплющив очі, віддаючись теплу, що огортало мене. Благодать!
Господи! А Дженні! Вона ж, мабуть, чекає надворі! Якщо не пішла. Господи, не йди, Дженні! Я зараз! Скільки ж це я ніжився під душем, поки вона мерзла там, на кембріджському холоді? Я встановив особистий рекорд із швидкості вдягання. Спина була ще мокра, коли я вилетів з парадних дверей Діллон-хауса.
Мене обдало морозяним вітром. Боже, яка холоднеча. І як темно. Під дверима все ще юрмилися два-три десятки уболівальників. Переважно — колишні хокеїсти, випускники, які й досі вві сні бачать себе в щитках. Хлопці на кшталт Джордана Дженкса, що приїздить на кожен матч, хоч би як далеко довелося їхати. Як це їм удається? Ну, хоча б отому-таки Дженксові? Адже він керує великим банком! І що їх жене сюди?
— Ти сьогодні класно гепнувся, Олівере.
— Що вдієш, містере Дженкс. Ви ж бачили, яку вони гру нам нав'язали.
Я крутив головою, виглядаючи Дженні. Невже вона пішла — сама, пішки, аж до Редкліффа?
— Дженні!
Я пробився крізь натовп уболівальників, напружено вдивляючись у темряву. І тут вона визирнула з-за куща — обличчя закутане в шарф, тільки очі видно.
— Ну, знаєте, Шпаргалето, холод тут у вас собачий.
Як же я зрадів!
— Дженні!
Несподівано для самого себе, я цмокнув її в чоло.
— А я дозволила?
— Це ви про що?
— Я дозволила вам цілувати мене?
— Даруйте. Я захопився.
— А я — ні.
Коло того куща нас ніхто не бачив. Було темно й холодно. І вже споночіло. Я поцілував її ще раз. Не цмокнув у чоло, а припав до уст. Надовго. До солодкого запаморочення. Коли той поцілунок скінчився, вона не випустила з рук мої рукави.
— Мені це не подобається,— сказала вона.
— Що саме?
— Те, що мені це подобається.
Всю дорогу назад (я маю машину, але вона захотіла йти пішки) Дженні трималася за мій рукав. Не за руку, а за рукав. Не питайте чому — сам не знаю. Коло дверей Бріггс-холла я, однак, не став її цілувати.
— Послухай, Джен, може статися так, що я кілька місяців не дзвонитиму тобі.
Вона озвалася не зразу. Минула, певно, ціла хвилина, перше ніж вона запитала:
— Чому?
— А може статися й так, що я подзвоню тобі, щойно вскочу до своєї кімнати.