Історія одного кохання
Шрифт:
— З ким, з ким? — перепитав я.
— З Надею Буланже. Це відома вчителька музики. В Парижі.
Останні два слова Дженні проказала скоромовкою.
— В Па-ри-жі? — по складах повторив я.
— Вона набирає дуже мало учнів з Америки. Мені пощастило. Мені вже й стипендію призначено — і досить пристойну.
— Дженніфер, ти їдеш до Парижа?
— Я ще жодного разу не була в Європі. А тут — Париж. Уявляєш собі?
Я схопив її за плечі — не знаю, може, надто грубо.
— Коли в тебе виникла ця ідея? Кажи!
Вперше за весь час Дженні не спромоглась подивитися мені просто в очі.
— Не будь дурником, Оллі,— сказала вона.— Це ж однаково має статися.
— Що — має статися?
— Ми закінчимо університет, і наші шляхи розійдуться. Вони у нас різні. Ти станеш юристом...
— Хвилинку, хвилинку. Що ти верзеш?
Вона подивилася нарешті мені в очі. І погляд її був сумний.
— Оллі, ти належиш до династії мільйонерів, а я — соціальний нуль.
Я все ще тримав її за плечі.
— Але до чого тут «різні шляхи»? Хіба ми не належимо одне одному? Хіба ми не щасливі?
— Не будь дурником, Оллі,— повторила вона.— Гарвард — це немов торба Діда Мороза, в яку можна запхати будь-яку іграшку. Та коли Різдво закінчується, тебе з тієї торби витрушують... — Вона повагалася.— І кажуть: геть на місце, туди, звідки прийшла!
— Цебто ти збираєшся пекти коржики в Кренстоні?
Я молов уже казна-що.
— Тістечка,— сказала вона.— І не треба сміятися з мого батька.
— Я не сміятимусь, тільки не кидай мене, Дженні. Будь ласка.
— А як же стипендія? Як Париж — мрія мого розтриклятого життя?
— А як наше майбутнє, наше одруження?
Це я, я вимовив ці слова — хоча не зразу усвідомив, що вони належать мені.
— Хтось згадав про одруження?
— Я згадав. І ладен усе повторити.
— Ти хочеш одружитися зі мною?
— Так.
Вона закинула голову і, не всміхаючись, запитала:
— Чому?
Дивлячись їй просто в очі, я відповів:
— Тому.
— О,— сказала вона,— це дуже поважна причина.
Потім вона взяла мене за руку (так, за руку, а не за рукав), і ми пішли далі понад річкою. Мовчки. Бо, зрештою, все, що треба було сказати, було сказано.
7
Від мосту на тій річці до Іпсвіча, у штаті Массачусетс, їхати хвилин сорок — звісно, якщо погода гарна й ви не вперше за кермом. Я особисто одного разу подолав цю відстань за двадцять дев'ять хвилин. Один поважний бостонський банкір твердить, ніби долав її ще швидше, та коли мова заходить про рекордний час автопробігу Міст — резиденція Берреттів (тобто про те, хто й скільки секунд зрізав із тридцяти хвилин), вигадку вже важко відокремити від дійсності. Я, наприклад, вважаю, що з двадцяти дев'яти хвилин вийти просто неможливо. Якщо, звісно, не їхати на червоне світло.
— Ти женеш, мов божевільний,— сказала Дженні.
— Так це ж Бостон,— відповів я.— Тут усі женуть, мов божевільні.
Ми саме стояли під червоним світлом на автостраді номер один.
— Ти заженеш нас обох у домовину, перше ніж твої батьки нас повісять.
— Послухай, Джен, мої батьки — прекрасні люди.
Зелене світло! За кілька секунд спідометр знову показував 60 миль.
— І Сучий син теж?
— Хто-хто?
— Олівер Берретт III.
— Ет, він гарний чолов'яга. От побачиш — він тобі сподобається.
— Звідки ти знаєш?
— Він усім подобається.
— Чого ж ти котиш на нього бочки?
— Саме через те, що він усім подобається.
Питаєте, нащо я віз її на оглядини? Питаєте, невже мені справді потрібне було благословення Старого Не-хи-хи? Зараз поясню: по-перше, цього зажадала Дженні («Так заведено, Оллі»), а по-друге, — куди ж ти втечеш від того простого факту, що Олівер III був моїм банкіром у найвульгарнішому розумінні цього слова! Адже він платив за моє навчання.
Отож я робив усе, «як заведено», тобто їхав із Дженні на недільний обід. Бо такі речі робляться тільки за обіднім столом і тільки в неділю. В неділю, коли всі оті йолопи, яких навіть близько до машини підпускати не можна, повиповзали на автостраду номер один і тепер не давали мені розігнатися. З шосе ми звернули на Гротон-стріт, всі закрути якої я знав змалечку, а від тринадцяти років долав, не стишуючи швидкості автомобіля.
— Ой, яка вулиця,— сказала Дженні.— Жодного будинку, самі дерева!
— Будинки стоять за деревами.
Їдучи тією вулицею, треба пильнувати, щоб не проскочити заворот до нашої садиби. Тієї неділі я таки проскочив його. І проїхав зайвих триста ярдів, перше ніж помітив це й натис на гальма.
— Де ми? — спитала Дженні.
— Та вже там, де не треба,— процідив я.
Мабуть, було щось символічне в тому, що я прозадкував ті триста ярдів до наших воріт. Хоч би як там було, але, в'їхавши у володіння Берретів, я вже більше не розганяв машину. Від Гротон-стріт до Доувер-хауса — відстань чималенька, щонайменше півмилі. Долаючи її, ви ідете повз інші — назвімо їх скромно — будинки. Певне, на відвідувача, який потрапляє в наші володіння вперше, все це справляє неабияке враження.
— Ні, ні, хай йому біс! — вихопилося в Дженні.
— В чім річ, Джен?
— Натисни на гальма, Олівере. Без жартів. Зупини машину.
Я загальмував. Вона сиділа, вп'явшись пальцями в край сидіння.
— Я всяке собі уявляла, але не таке.
— Не таке — що?
— Багатство. Ладна закластися, що у вас тут і невільники є.
Я хотів узяти її за руки, пригорнути до себе, але мої долоні були вогкі (таке зі мною буває рідко), і тому спробував заспокоїти її словами.