Історія одного кохання
Шрифт:
— Ні,— відповів я, і мені трохи одлягло,— у фіналі він посів тільки шосте місце.
Дженні помовчала, очевидно, міркуючи про почуте. Може, хоч тепер вона зрозуміє, що бути Олівером Берреттом IV означає відчувати себе щодня в затінку як не бридкої сірої кам'яниці на терені гарвардського університету, то чиєїсь фізичної зверхності, чиїхось спортивних досягнень. І те, і те фатально тяжіє над тобою, і ніякої тобі ради немає.
— Але чому «сучий син»? Чим він заслужив на таке прізвисько? — спитала, нарешті, Дженні.
— Він силує мене,— відповів я.
— В якому розумінні? Що він примушує
— Він примушує мене бути «правильним».
— А хіба погано бути «правильним»? — засміялася вона, збагнувши парадоксальність свого запитання.
Я пояснив їй, що мене намагаються запрограмувати за Кодексом Берреттів, а мені це — як собаці перець. Невже вона сама не бачить, як мене сіпає, коли доводиться після прізвища проказувати ще й числівник? А крім того, від мене вимагають успіхів, щосеместра — букет досягнень. Найнявся я йому, чи що?
— Бідолаха,— саркастично зітхнула Дженні.— Тобі так остогидли відмінні оцінки і титул найкращого форварда.
— Ні, мені остогидло те, що іншого від мене й не чекають! — Я почував себе страшенно незручно, висловлюючи думки, якими досі ні з ким не ділився, але ж повинна й вона знати правду.— А ота сита незворушність, з якою він переглядає мої оцінки! Хоч би як я із шкури пнувся — він сприймає все, як належне!
— Та він просто дуже заклопотана людина. Всі оті підприємства, банки забирають, мабуть, силу енергії й часу!
— Господи, Дженні, на чиєму ти боці?
— А це хіба війна?
— Ще й яка! До переможного кінця!
— Це просто смішно, Олівере.
Скидалося на те, що я її зовсім не переконав. І тут я вперше усвідомив глибину безодні поміж моїм та її вихованням. Три з половиною роки навчання в Гарварді-Редкліффі зробили з нас обох задерикуватих інтелектуалів, на продукуванні яких цей заклад віддавна спеціалізується; але визнати, що в мого батька нутро кам'яне, Дженні не могла, бо змалку засвоїла атавістичну італо-середземноморську максиму: тато любить bambino [12] . І ніщо в світі не могло б переконати її в іншому.
12
Дитину (італ.).
Я спробував послатися на приклад. На оту сміховинну бесіду після гри з Корнеллом. Мій приклад справив на неї враження. Але зовсім не те, на яке я розраховував.
— Невже він заради якогось хокейного матчу подався аж до Ітаки?
Я спробував пояснити, що мій батько весь — тільки форма й ніякого змісту. Але вона не слухала мене, бо ніяк не могла звикнути до думки, що він вибрався світ за очі заради такої, зрештою, незначної спортивної події.
— Слухай, Дженні, забудьмо про все це, гаразд?
— А знаєш, я рада, що ти прискіпуєшся до свого батька,— відказала вона. — Це свідчить, що ти людина недосконала.
— Ти хочеш сказати, що ти — досконала?
— Зовсім ні, Шпаргалето. Якби я була досконала, хіба ж я зустрічалася б з тобою?
Ну от, знов за старе.
5
А тепер кілька слів про нашу фізичну близькість.
Напрочуд
Я не знав, що робити.
Не зрозумійте мене буквально. Я, звісно, знав, як усе робиться. Але не наважувався зробити перший крок. Я боявся, що Дженні, яка все підмічала й бачила наскрізь, візьме на сміх галантний, романтичний (і, як досі мені здавалося, невідпорний) стиль Олівера Берретта IV. Так, я боявся дістати відкоша. І не менше боявся згоди, продиктованої не тими почуттями, на які розраховував. Цебто я хочу сказати, що ставився до Дженніфер зовсім не так, як до інших дівчат, і через те не наважувався підступитися до неї.
— Ти завалиш екзамен, Олівере.
Була неділя, ми сиділи в моїй кімнаті в гуртожитку й читали, готуючись до сесії.
— Олівере, ти завалиш екзамен, якщо не читатимеш, а тільки дивитимешся, як я читаю.
— Я теж читаю.
— Не сміши мене. Ти весь час дивишся на мої ноги.
— Не весь час, а після кожного розділу.
— У твоїй книжці дуже короткі розділи.
— Послухай, ти, самозакохана гадючко, не думай, що ти така вже велика красуня!
— Я б не думала, якби твої очі мені цього не казали.
Я кинув на підлогу книжку, перейшов кімнату й став над нею.
— Дженні, на бога, як я можу читати Джона Стюарта Мілла, коли на думці в мене тільки ти! Я хочу тебе, розумієш? До смерті хочу.
Вона спідлоба глянула на мене, насупилася.
— Ну, Олівере, скільки можна...
Я стояв, схилившись над нею й упершись руками в коліна.
Вона знову втупилась очима в книжку.
— Дженні...
Вона тихо згорнула книжку, поклала її на стіл, а тоді простягла до мене руки, сплела пальці за моєю потилицею.
— Так, Олівере... Скільки можна...
Наше перше фізичне знайомство таке несхоже було на знайомство словесне! Я не знав нічого ласкавішого, піддатливішого, лагіднішого. Може, саме тепер мені відкрилася справжня Дженні — ніжна, пестлива, самозабутня в коханні. Та ще більшою несподіванкою для мене була моя власна ніжність і лагідність. Невже це справді був я, Олівер Берретт IV?
Доти Дженні не розстібала передо мною навіть третього ґудзика на блузці. Отож я здивувався, побачивши на ній маленький золотий хрестик на «вічному» — без застібки — ланцюжку. Згодом, коли ми відпочивали, в одну з тих хвилин, коли все має значення й водночас нічого не важить, я доторкнувся до хрестика й спитав, що сказав би її сповідник, якби знав, що вона лежить зі мною в ліжку, з хрестиком на шиї і т. д. Вона відповіла, що не ходить на сповідь.