Історія одного кохання
Шрифт:
Я відчув, що ствердна відповідь потрібна батькові, як рибі — вода, і сказав:
— Авжеж, татуню.
Навіть пиріг з яблуками виявився черствим.
Десь о пів на дванадцяту я провів Старого Не-хи-хи до його машини.
— Якщо маєш якісь бажання, сину...
— Не маю. На добраніч, татуню.
І він поїхав.
Між Бостоном та Ітакою, в штаті Нью-Йорк, існує повітряне сполучення, але Олівер Берретт III воліє долати цю відстань машиною. І не думайте, будь ласка, що його приїзд — це вияв батьківської любові. Зовсім ні. Просто мій батько любить автомобільну їзду. Шалену швидкість. А нічної пори водієві лімузина «Астон-Мартін»
Я повернувся до мотелю — дзвонити Дженні.
Єдиний приємний спогад від того вечора — це наша розмова. Мою детальну розповідь про матч (скорочену, однак, у тому місці, де йшлося про casus belli [10] вона перебивала захопленими вигуками. Ще б пак: хто з її миршавих друзів-музикантів знав, якого кольору іскри сипляться з підбитого ока!
— А ти порахував кістки тому типові, що вдарив тебе? — спитала вона.
— Авжеж. Усі до одної. Я з нього котлету зробив.
10
Причина війни (лат.).
— Шкода, що я не бачила. А ти не міг би заради мене відлупцювати кого-небудь на матчі з Ієлем?
— Буде зроблено.
Я всміхнувся. Як вона любить найпростіші вияви життя!
4
— Дженні в холі, розмовляє по телефону.
Цю інформацію я почув від чергової по гуртожитку, перше ніж встиг назвати себе й пояснити, до кого прийшов у Бріггс-хол того вечора в понеділок. Поза сумнівом, то було очко на мою користь. Ясна річ, ця кліффі [11] читає «Крімзн» і знає, хто я такий. Щоправда, я до цього вже звик. Важливе інше: Дженні розповіла подругам, що зустрічається зі мною.
11
Студентка Редкліффа.
— Дякую. Я почекаю її тут.
— Яка досада, що ви продули Корнеллу. «Крімзн» пише, що на вас напали аж четверо їхніх.
— Атож. І мені ж іще штраф припаяли. П'ять хвилин.
— Треба ж таке!
З уболівальником не те, що з приятелем, не побалакаєш: надто швидко вичерпується тема розмови.
— Дженні ще розмовляє?
Вона глянула на комутатор і відповіла:
— Еге ж.
З ким же це Дженні може так довго балакати, марнуючи дорогоцінні хвилини, виділені на побачення зі мною? З якимсь миршавим музикантом? Я мав відомості про те, що Мартін Девідсон, старшокурсник Адамс-хауса й диригент ансамблю імені Баха, вважає себе в праві претендувати на її увагу. Увагу, а не тіло, бо той опеньок навряд чи міг пишатися чимось вагомішим за диригентську паличку. Ет, хоч би з ким вона розмовляла, я не дозволю марнувати далі мій час.
— А де телефонна кабіна?
— Он за тим рогом. — Вона показала пальцем.
Я ввійшов до великого холу й побачив у кабіні на тому боці Дженні. Двері кабіни не були зачинені. Я повільно пішов через холл, сподіваючись, що, побачивши мене, зраненого, в усій моїй перебинтованій красі, вона кине трубку й полине до мене в обійми. Наближаючись, я почув уривки з її розмови.
— Добре. Звичайно!
Я спинився, мов до місця прикипів. З ким це вона розмовляє? Це не з Девідсоном, бо в анкетних даних у того (я їх вичитав у гарвардському Довіднику) стоїть: «Мартін Юджін Девідсон, Нью-Йорк, Рівер-сайд-драйв, 70. Середня освіта: Школа музичного й образотворчого мистецтва». Судячи з фото — хлопець витончений, розумний: важить фунтів на п'ятдесят менше від мене. Але чого це я морочу собі голову Девідсоном, коли й сліпому ясно, що Дженніфер Кавіллері дала і йому, і мені відкоша заради когось третього — того самого, якому в цю мить (пхе, яка вульгарність!) імітує по телефону звуки поцілунків!
Мене тут не було тільки два дні — і за цей короткий час якийсь падлюка на ім'я Філ устиг заволодіти нею!
— Дуже скучила, Філе. До побачення, любий.
Кладучи трубку, вона помітила мене, але навіть не зашарілася. Навпаки, всміхнулася й послала мені рукою поцілунок (яка двоєдушність!).
А приступивши ближче, цмокнула в неушкоджену щоку.
— Боже, на тебе страшно дивитися!
— Я весь — суцільна рана, Джен.
— Сподіваюся, твій суперник виглядає гірше?
— Авжеж. І набагато. Я своїх суперників розмальовую так, що їх рідна мама не впізнає.
Я проказав це вельми грізно, з притиском — нехай затямить, що я руки-ноги повикручую кожному, хто спробує прошмигнути до неї в ліжко, скориставшися з моєї відсутності. Вона схопила мене за рукав, і ми пішли до виходу.
— До побачення, Дженні,— сказала чергова.
— До побачення, Сара-Джейн,— відповіла Дженні.
Коли ми вийшли, я набрав повні легені вечірнього повітря і, прочиняючи дверцята своєї машини, удавано байдуже спитав:
— Послухай, Джен...
— Що, Олівере?
— М-м... А хто такий Філ?
Умощуючись у машині, вона так само байдуже відказала:
— Мій батько.
Я спершу не повірив.
— Ти звеш свого батька Філ?
— Це його ім'я. А ти свого як звеш?
Дженні колись розповідала мені, що її виховував батько, що він пекар і живе в Кренстоні, у штаті Род-Айленд. Коли вона була зовсім малою, її мати загинула в автомобільній катастрофі. Приголомшений батько («в усіх інших відношеннях йому ціни не складеш»,— сказала Джен) довіку заборонив дочці сідати за кермо автомобіля. Для Дженні — вона, власне, згадала все це, щоб пояснити, чому в неї немає шоферських прав — то була справжня трагедія, надто в старших класах школи, коли вона стала брати уроки гри на фортепіано в учителя, що жив аж у Провіденс. А втім, тривалі поїздки туди й назад автобусом дали їй змогу перечитати всього Пруста.
— А ти свого як звеш? — повторила вона.
Заморочений своїми думками, я не второпав, про що вона питає.
— Зву? Кого?
— Ну, яке слово перше спадає тобі на думку, коли ти згадуєш свого предка?
— Сучий син,— не змигнувши оком, вимовив я слова, які залюбки приліпив би до нього.
— І це ти кажеш йому в обличчя?
— Я ніколи не бачу його обличчя.
— Він ходить у масці?
— Ти вгадала. У кам'яній масці. З найтвердішого каменю.
— Облиш. Він не може не пишатися тобою, все-таки ти зірка гарвардського спорту!
Я глянув на неї. Видно, вона й справді нічого не знала.
— Він і сам був зіркою, Дженні.
— Більшою, ніж нападаючий збірної?
Мені страшенно подобалося, що їй імпонує мій спортивний титул. Тим прикріше було применшувати власні заслуги згадкою про батька.
— Він брав участь в Олімпійських іграх 1928 року. Веслування на одиночці.
— Ого! — здивувалася вона.— І став чемпіоном?