Історія одного кохання
Шрифт:
— А як же обід? Невже ви не залишитеся?
— М-м... Не можемо,— відповів я.
А Дженні майже водночас сказала:
— Авжеж, залишимося.
— Мені треба вертатися,— буркнув я, дивлячись на неї.
Дженні відповіла мені розгубленим поглядом, і тут Старий Не-хи-хи підсумував:
— Ви залишитеся на обід. Вважай, що це — наказ.
Удавана поспішка на його обличчі не в'язалася з категоричністю тону. А я не дозволяю командувати собою нікому — навіть фіналістові Олімпійських ігор.
— Ми не можемо, татуню.
— Ми мусимо, Олівере,— втрутилася Дженні.
— Чому? — спитав я.
— Тому, що я голодна,— відповіла вона.
Ми сиділи за столом, підвладні волі Старого Не-хи-хи.
Він нахилив голову. Мати й Дженні — теж. Я схилив голову набік.
— Благослови їжу цю, щоб була нам на користь, а нас благослови на служіння тобі й на те, щоб ми ніколи не забували про нужду і нестатки наших ближніх. Молимо тебе про це в ім'я сина твого Ісуса Христа. Амінь.
Господи Ісусе, в мене аж ноги похололи. Невже він хоч цього разу не міг обійтися без своїх святенницьких фіглів? Що подумає Дженні? Середньовіччя! Найтемніша доба середньовіччя!
— Амінь,— сказала мати (а за нею й Дженні, тільки дуже тихо).
— Спринтери, на старт! — пожартував я, беручись за виделку.
Мій дотеп, однак, нікого не насмішив. І менше за всіх — Дженні. Вола демонстративно відвернулася від мене. А Олівер ІІІ стрельнув у мій бік оком.
— У кого старт, а в кого — фальстарт, Олівере.
Певно, ми обідали б у цілковитій тиші, якби не дивовижне вміння моєї матері точити баляси.
— Отже, ваші батьки родом із Кренстона, Дженні?
— Тільки батько. Мати народилася у Фолл-Рівер.
— Берретти заснували кілька підприємств у Фолл-Рівер,— зауважив Олівер III.
— На яких із покоління в покоління визискували бідняків,— докинув Олівер IV.
— Так, у дев'ятнадцятому сторіччі,— відрізав Олівер III.
Мати всміхнулася, вирішивши, певно, що її Олівер виграв цей сет. Та вона зраділа завчасно.
— А що ти скажеш про плани автоматизації цих підприємств? — пішов я у наступ.
Запала коротка мовчанка. Я приготувався до вибуху.
— А що ти скажеш про каву? — спитала Веселушка Берретт.
Ми повернулися до бібліотеки, я — з твердим наміром закруглятися. У нас із Дженні завтра лекції, у Не-хи-хи! — банкірські та інші справи, та й у Веселушки, мабуть, на ранок призначені якісь богоугодні рандеву.
— Тобі з цукром, Олівере? — спитала мати.
— Олівер завжди п'є каву з цукром, люба,— сказав батько.
— А сьогодні — без,— відповів я.— Просто чорну каву, мамо.
Коли всі одержали свої чашки й зручно вмостилися в кріслах, і коли стало ясно, що більше нам абсолютно нема чого сказати одне одному, я запропонував нову тему.
— Скажи, Дженніфер, якої ти думки про Корпус Миру?
Вона спідлоба глянула на мене, але на гачок не впіймалася — промовчала.
— О, ти вже розповів їм, О. Б? — звернулася мати до батька.
— Та ні, розповім іншим разом,— відповів Олівер III з удаваною скромністю, що аж волала: «Питайте далі, запитуйте ж!»
Отож довелося запитати.
— Про що йдеться, татуню?
— Ет, нічого особливого, синку.
— Ну, як ти можеш казати таке,— обурилася мати й, обернувшись до мене, урочисто оголосила:
— Твого батька призначають керівником Корпусу Миру.
— Он як?
Дженні теж сказала «Он як?» — але іншим, радіснішим тоном.
Батько вдав, ніби зніяковів, а мати очікувально подивилася на мене — хотіла, щоб я вклонився, чи що? Можна подумати, що йшлося принаймні про посаду державного секретаря!
Тут Дженні взяла ініціативу на себе.
— Вітаю вас, містере Берретт.
— Так-так. Вітаю, татуню.
Матері, видно, кортіло обсмоктати цю новину.
— Гадаю, для батька це унікальна нагода збагатити свій педагогічний досвід,— сказала вона.
— Авжеж, авжеж,— погодилася Дженні.
— Ще б пак,— кисло посміхнувся я.— М-м... дай мені, будь ласка, цукорницю.
8
— Дженні, йдеться ж, зрештою, не про посаду державного секретаря!
Хвалити бога, ми нарешті поверталися до Кембріджа.
— Все одно, Олівере, тобі слід було виявити більше радості.
— Я ж сказав: «Вітаю».
— Яка великодушність!
— На бога, чого ж іще треба?
— Як це все-таки гидко! — сказала вона.
— Не кажи,— підтакнув я.
Якийсь час ми їхали мовчки; на душі в мене було неспокійно.
— Що ти мала на увазі, кажучи, що тобі гидко, Джен? — спитав я нарешті.
— Твоє ставлення до батька.
— А його ставлення до мене тобі не здається гидким?
Ну, тут напалася вона на мене! Я вислухав цілу лекцію про батьківську любов. Усю італійсько-середземноморську концепцію з цього питання. І все, що вона думає про мою негідну поведінку.
— Ти йому грубіяниш, і грубіяниш, і грубіяниш! — вигукнула вона наостанку.
— А він — мені, Джен. Невже ти цього не помітила?
— По-моєму, ти не зупинився б ні перед чим, аби лиш дошкулити своєму батькові.
— Оліверові Берретту III дошкулити неможливо.