Історія України-Руси. Том 9. Книга 2

Грушевський Михайло Сергійович

Виправдувано потім сю зміну знов таки плянами “обміну війська”: козаків відправлять, дістануть з Семигороду нові сили, що тепер стережуть границі, і т. под. А що до Татар, то заспокоювали себе, мовляв чутки про них непевні, і певно вони не прийдуть скорше, ніж наспіє семигородське військо. “Тим часом коли табор князя наближався до Жовкви, Чарнєцкий несподівано як блискавиця налетів від Кракова на козаків, що йшли без порядку за табором князя і сильно їх погромив, відбив значну частину здобичи разом з возами, і такого наробив страху, що потім уже йшли перед військом князя, і скільки разів нападали на них Поляки-ті що прийшли від Кракова, з Литви, і ті що повернули з маршалком з Угорщини,-під Глинянами і в инших місцях,-ніяк не можна було їх намовити, щоб дали відсіч Полякам, а тільки поспішали яко мога. Бачучи се й семигородська шляхта почала хвилюватись: за Тернополем раптом три тисячі їх покинули військо й пішли на Молдавію, а решта впала духом і вже думала не про битву, тільки про поворот” (419). Подібне розповідає і Янчиньский. Під Тернополем, пише він, почали козаки трівожитись і відказувати, що Угри йдуть безпечно напереді, а їx лишають позаду, під польску зброю. Тоді їм сказано йти на переду Угрів і так вони йшли спокійніше, аж до Борщівки. Тут побачивши гать між Богом і Божком, вони вмить вийшли на неї і розкопали, так що Угри побачили перед собою і з боків воду, а з тилу польске

військо. Тут Ракоцій побачив свою погибіль і відложивши свої горді пляни почав думати про замиреннє (297).

Тепер продовжу почату вище виписку з реляції Штернбаха.-“В двох милях від Львова, з лівої сторони від нього, зачули ми за собою погоню Чарнєцкого: він напав на задні обози козацькі, що йшли без охорони; більше як тисячу козаків побито, післано їм у поміч Угрів, але неприятель уже встиг, незадовго перед тим, відступити з здобичею, і ми не думали гонити за ним, а раз почату утечу стали продовжувати тим проворніше, що Чарнєцкий що дня зачіпав обози, що йшли за військом, і не вважаючи на трудні переправи гонив (за нами) через Полтву до Глинян, далі на Гологори, Зборів, Озірну, Тернопіль. В Тернопільськім замку заложився Подльодовский, висланий з 7 хоругвами на залогу і на коменданство до Камінця від Замойского-що одержав камінецьке староство недавно після смерти воєводи браславського (П. Потоцкого); легко було його здобути, але ми навіть не пробували і скоріш відійшли ²). Венгри мавши кілька днів голодних, нарікали, що козаки ведуть їх через місця порожні і до Татарів близькі, і намовляли князя, аби йшов просто на Галич, або Снятин, війшов до Молдавії й зайняв семигородські границі. Кричали “гатра”, себто назад, і жадали повороту. Але князь, чинячи волю козаків, се повстаннє приглушив твердими словами. Три тисячі Венгрів і Волохів все таки відійшло, а решта пішла за козаками-на Збараж і Ожогівці аж до Межибожа” ³).

Пікарский розмальовує сю шарпанину такими яскравими фарбами. Неприятель вважав себе цілком безпечним перейшовши Вислу-знаючи напевне, що тяжке австрійське військо не може за ними гонити, а головне військо Корони, щасливо побушувавши в володіннях Ракоція і видобувшися на Підгірє, не буде спішити виходити з Угорщини. Одначе воєвода руський (Чарнєцкий) з добрим відділом литовським 11-го (липня) день і ніч гонячи догонив неприятеля під Магеровим-хоч той ішов в день і в ночи. Застав його пяного і в неладі-тому що він був певний своєї безпечности. Богато їх побито в полях і селах, 30 живих приведено, а сотню, що заложилася на однім фільварку, покладаючись на свої гаківниці, знищив староста Данилович. Неприятельський табор збитий з кількох тисяч возів по переході через Магерівську переправу ⁴), заходом старости Веселя, Жеґоцкого й инших ротмистрів захоплено й знищено. “Могло наше військо того дня дістати як здобичу тих 4 міліони, котрих тепер (під Межибожем) допевнявся від Ракоція, але тим часом як вояки ганебно кидали битву для здобичи, неприятель зібрав свої сили, і легко відігнав наших, занятих добичництвом, на цілу милю. Потомство ледви чи повірить, яка величезна здобич була утрачена-але нехай подумає, що сього року вперше пограбована була Польща-чого не зазнала вона ні після Пилявецького ні по инших погромах”.

“Сам воєвода з головним військом стояв за півмилі від сих потичок, і на першу відомість післав поміч, козаків відбито, і вони спішно пустилися знову під Жовкву в тамошні тяжкі болота. Побито того дня неприятеля по ріжних місцях 200; вони просили помочи у Антона і Ракоція, але страх помішав їм розум-спішили щоб пограбувати Жовкву і вимусити контрибуцію від Львовян.

“Воєвода дав свому війську тільки малий відпочинок, і за кілька годин догонив неприятеля на болоті. Неприятель з дивною і навіть неймовірною зручністю перейшов сі болота, але польське військо, в числі 5 тис. злякалось сеї страшної переправи, і відступивши стало чекати приходу воєводи. Тільки дві хоругви, саме коли я переїздив повз них, звели гарці з передовою сторожею неприятеля з перемінним успіхом; нарешті відбито наших,-але третя хоругов, самого воєводи, розбила наступ неприятеля і погнала аж до того страшного болота: тут привитані огнем яничарів вони мусіли відступити, втративши кількох убитих і ранених. В поміч їм прийшла хоругов королівська, і нарешті вже при заході сонця наступив в боєвім порядку на неприятеля сам воєвода з своїм гідним помічником п. Полубеньским. Неприятеля прогнано, подекуди погромлено; він полишив поле, спішно відступивши на болота, і воєвода вже в потемках відвів військо до Куликова ⁵), здобувши 9 неприятельських хоругов, значок Кеменя і корогву самого Ракоція.

“В ночи неприятель утік, перелізши через ті тяжкі болота. Воєвода ж на світанку поїхав на місце битви. Тут ясно була видна ганебна утеча неприятеля і жалісна утрата такої величезної здобичи з Корони: порозсипуваний гарматний порох, разом з возами кілька гармат загружених в болоті, 4 двірські вози Ракоція, несчислена сила волів, коней, овець, ридвани ріжного роду і майже 2 тис. возів”. Очевидно цілий сей день і наступний “реєстрували” сю здобич-Пікарский про се не згадує, тільки зазначує, що третього доперва дня (в попередніх днях очевидно нікого не можна було одігнати від згаданої реєстрації) староста Жеґоцкий, висланий від воєводи, погнався за неприятелем і догонив його під Красним, попробував на нього ударити-але нещасливо. Пікарский каже, що “неприятель” був тоді в такій тіснині, в труднім, чи скорше-в неприступнім становищі, якого тільки можна побажати ворогові, і щоб його атакувати, треба було б щоб друге військо наступило під Глиняни. Чарнєцкий пустився писати листи до обох гетьманів польських-Потоцкого і Любомірского, мавши відомість, що вони зійшлися під Самбором, але два дні не можна було дістати ніяких вістей про них (також не аби який порядок!), і тільки третього дня, цілком припадково знайшли їx біля Підгайців, і Чарнєцкий звернув свою дорогу в сім напрямі, щоб скорше з ними зійтися-бо його сили були заслабі, щоб атакувати неприятеля на власну руку. Тойже маючи перед собою свобідну дорогу, пробився за сі дні через болота, так що Чарнєцкий стратив всякий слід його. Шукали його під'їздами і не знаходили, і вже серед війська почалися нарікання і жадання повороту-бо коні були дуже зтомлені, і богато їх поздихало,-коли принесено звістку до війська, що стояло тоді в Шулях ⁶), що неприятель тільки в півтори милі відти. Зараз у досвіта, поки неприятель не довідався, що польські сили зійшлися, військо рушило на нього. Вислана наперед кіннота захопила його на тяжкій переправі під Розвалинцями ⁷), збила сторожу, розбили частину табору, захопила здобич. Неприятель потратив богато худоби, армати, возів, але розваливши греблі й заливши сусідню рівнину водою, так утруднив Полякам наступ, що тільки з великою бідою вони перебули сю дорогу, і поки вони тут борсалися головні сили Ракоція були вже під Чорним Островом. Тут передова польська кіннота знов його заатакувала, забравши, мовляв решту здобичи і побивши

чимало обозової челяди, але козаки кинувши вози, вже дісталися під Межибож, “що був уже останнім щаблем їх пригод”.

Можливо різкими фарбами старається представити нельояльну поведінку козаків супроти Ракоція Ґрондский. “Коли Поляки з кожним днем все завзятіше налягали на військо князя, особливо під Залізцями (на лінії Броди-Тернопіль), і князь кілька разів посилав Ґрондского до козаків, аби хоч трошки дали відсіч-коли не хочуть битись, то щоб Поляки хоч не бачили їх утечи і з того не набирали духу, а княжі вояки щоб не впадали духом,-сі негідники не хотіли спинитися ні трохи. Козацький гетьман Антін таке переказав князеві: “Треба знати, що у козаків вдача тих собак, котрих привязують до возів: коли вони голодні, доти силкуються розірвати ремінь, доки не відчепляться, а тоді бігають туди й сюди, шукаючи чого б поїсти, а як притягнуть до воза шматок стерва, то вже хоч і не привязуй-не можна їх відігнати від воза. Така й козацька вдача. Поки голі й нічого не мають, то хоч би як хотів затримати їx в таборі, не затримаєш; на власну руку вибігають в найдальші околиці, щоб знайти яку небудь добичу. А як наповнять нею вози, тоді ніяк не наженеш їx до бою. Тільки й думають про те щоб відставити до дому що здобули. Так каже- й скажи князеві: Тепер уже не час битись, але рятуватись. Князь нічого кращого не зробить, як кинувши обози піде за нами і трохи підправить своє військо в наших сторонах, а тим часом за кілька день прийде сила наших молодців”. Сказавши се рушив свій табор, що був положений на високім горбі, так що був добре видний і Полякам і Ракоцієвому війську”-себто одні й другі могли бачити, що козаки не тримають фронту з Ракоцієм.

Розуміється, не могло й бути инакше з тим як ся кампанія в очах козаків і їx старшини стала просто добичницьким рейдом-а вона неминучо мусіла стати з моментом, коли стало ясно, що Ракоцій використовує її виключно в своїх інтересах, не дбаючи про політичні пляни козацького уряду, цілком іґноруючи або навіть свідомо їх мішаючи. Тепер мстилася над ним його вузько-еґоїстична, інтриґанська політика. Козаки мали всі причини побоюватися, щоб він при теперішніх своїх заходах коло замирення з Поляками не видав їх-не заплатив їx головами за свобідний пропуск до дому.

Але тим більше було нарікань, жалів і підозрінь в Ракоцієвім таборі. По анальоґії з своїми власними замислами козаків підозрівали, що вони війшли в порозуміннє з польським табором, на погибіль Ракоцієвого. З сими поголосками знайомить нас Штернбах, описуючи сей же момент ⁸). Коли Венгри йшли під Межибіж за козаками, 11 (21) липня 200 Поляків напали на обоз, що не мав з тилу ніякої сторожі. “Князь сам прилетів на поміч; довідавшися що сили Поляків збільшились-бо прийшов Потоцкий, Любомірский, Вишневецький (Дмитро) і Сапіга з кількома полками, він велів своїм стати лавою щоб дати відсіч. Але козаки-почуваючи себе в сусідстві України і не журячися князем, пішли з Немиричом просто з поля до дому. Не знати, чи виконували тим свою з-часта вже висловлювану погрозу, чи злякались, щоб їх не захопили Татари. Молдаване і Валахи теж повтікали з своїми ватажками, навіть не попрощавшися з князем, а навіть і Венгри не дуже спішили на поміч, розійшовшися по городах і вимовляючися тим, що мовляв коні потомились, і вони без них не можуть битись. Добрий князь не відважуючися йти на бій з малим наємним військом, пішов на сей ганебний договір. Чи така вже доля була, чи наша вина, се тяжко рішити-бо не можна заперечити, що коли б козаки стали б у лавах разом з Венграми, самі Венгри відбили б Поляків. Але щоб козаки мали порозуміннє з Поляками-як потім се говорили польські гетьмани князеві, я сьому не вірю, а скорше думаю, що козаки порадили князеві таку дорогу на те, аби безпечніше в супроводі Венгрів дістатися на українську границю з своєю здобичею, а Немирич підтримував козаків, аби тим краще забезпечити у них свої інтереси; бо кажуть, що крім повернення своїх маєтків, він хотів оженитися з Тимошевою вдовою.

“А правдоподібніше, що князя видали свої ж таки. Бо як же так всі майже польські генерали пустилися на нас через такі величезні простори, в голодні краї, через незвичайно тяжкі переправи і напали на нас з таким малим військом-мали всього 55 хоругов? Що значать сі листи, котрими каштелян сендомирський ще під Варшавою обмінявся з канцлєром (Рікоцієвим) Мікешом? Сі слуги, що Станіславский посилав до неприятеля? Се що самого Станіславського не завернули з утечі? Сі великі гармати закопані на очах війська, порох спалений і кноти разом з кулями покинені прилюдно, коли ще не було певности, що неприятель уже тут? Як се так число неприятельського війська замісць 6 тис. було подано князеві і Венграм за 20 тис.? І нарешті самий сей договір (під Чорним Островом), що його просили з нашої сторони через трубача, і заключено протягом кількох годин в повнім мовчанню, так що ніхто й не знав про нього крім канцлєра (Мікеша) і ґенерала (Кеменя)? Я намовляв князя, щоб він відложив повне виконаннє договору до того моменту, коли наступить замиреннє між в. кор. мил. (Карлом) і Поляками, і щоб до того часу він затримав залоги в Кракові і Берестю-тим більше що Вірц без наказу в. в-ва Краків не здасть, а тим часом князь міг би довести до замирення між в. вел. і Москвою, притягнути Турків і дістати нові сили від Хмельницького і Волохів. Але здавалось мені, що він сам себе не був певний, знеохочений війною, і хотів як небудь замиритись, чи з ганьбою, чи з честю, виправдуючи сей ганебний факт тим, що всі союзники його покинули”.

Перед московськими людьми-особливо перед Желябужским, що спеціяльно займався висвітленнєм сього епізоду,-відхід козацького війська від Ракоція, як ми вже бачили, пояснювано льояльними почуттями до царя: козаки мовляв довідалися, що похід сей вчинено без волі царя і в супереч його інтересам як претендента на польське королівство. Так поясняв се сам Жданович-мовляв козацьке військо, довідавшись, що кампанія ведеться на те аби здобути польське королівство Ракоцієві, збунтувалось і хотіло Ждановича вбити, бо здобувати польського королівства Ракоцієві й бути його підданими як польського короля козаки не хотіли і покинули не тільки Ракоція, а й Ждановича ⁹). Так поясняли й ріжні люде з війська, що їх розпитував Желябужский. Козак, що приїхав 5 липня до Корсуня від Ждановича з Погребища, оповідаючи, що козацьке військо від Ракоція пішло все геть, тав се поясняв: “Ми вже давно хотіли покинути Ракоція і піти геть, і від Антона пішли, побачивши, що він шукає королівства Ракоцієві: за се козаки хотіли навіть убити Антона” ¹⁰). Але таке поясненнє з'явилось мабуть потім-як стало відомо, що цар інкримінує сей похід гетьманові й війську. Відомість про се поширилася мабуть дуже вчасно: Жданович казав, що ще “за Вислою”, себто перед переходом під Завихостом, казали йому козаки, що Желябужский шукає Ракоція і його, щоб передати царські грамоти ¹¹). Але се царське невдоволеннє стало особливо дорічи, коли прийшов гетьманський наказ, щоб козаки йшли від Ракоція під Камінець на Татар, тим часом як їм треба було перед усім відвезти добичу до дому. Тут от і стався сей пароксизм небувалої льояльности, що давала привід зліквідувати не тільки накази Ракоція, але й Ждановича і Хмельницького, поскільки вони були не в лад козакам.