Історія української літератури. Том 6
Шрифт:
З цього статуту варто відзначити такі пункти щодо функцій нового монастиря. Братія може, за ознайомленням братства, відставити ігумена, "єлибы был самовластный и самострастный", і на його місце іншого з-межи себе обрати. Ігумен має право після трьох напімнень і братству ознайомлень брата безчинного з общежиття вилучити. Мусить він пильнувати, щоб у монастирі було з кільканадцять ченців, так щоб він мав: "духовника, казнедію, священика благоговійного, диакона, уставника, екклесиарха (скарбника речей церковних), иконома, полатного (скарбника речей господарських), братий двох для доставання ялмужны, кухара, послушника, даскала". "Для позверховної церковної оздоби" мусить утримувати "на трапезЂ общой" "протопсалта то єсть спЂвака старшого и учителя школного 1, и о иных млоденцах до спЂвання згожих отцевско промышлял и єсли таковыи трафят, нам (братчикам) их презентовал, и з нами посполу о их прожиток старался. А для справованя
1 Тут "учитель шкільний" означає учителя співу в школі, себто той самий старший співак мав учити школярів церковного співу.
"Ігумен з братією маючи всяке стараннє про церковний порядок, всяку оздобу и окраси", повинні вважати, щоб у всім, що дотикає "благочиния в церкви", все сповнялося згідно з церковним уставом святих отців, давнім місцевим звичаям і стариною (старожитности) всеї руської церкви. Коли щось належало б викинути, додати або змінити, то ігумен, зібравши всіх, духовних і світських, має то подати і вивести доводи слушні й збиті на оборону тої зміни, і як се це буде Духові святому і розумові противно, то неодмовно позволити на се, а як ні — то справедливо заборонити".
Поза тим на духовну частину братства покладаються такі обов’язки: "Ігумен має про церкву духовну, себто члени Христові, так печалувати і старання мати, як про власну душу і спасення своє: має безнастанно про це думати, інших радитися і з нами, буваючи на кожних сходинах, спільно промишляти, яким способом вівці Христові пасти і в вівчарні ховати, тих, що від віри відпадають, назад привертати, малодушних і хитких укріпляти, боязким серця додавати" і т. д. "А що церковна оборона найбільше до духовних належить, тому домагаємося, аби в кожній справі щодо церкви чи братства, котра б була задана до суду, чи тут, чи деінде, ігумен з котрим-небудь братом ставився персонально, боронив її й стояв аж до смерті, за божою поміччю; а від нас з братства, як шляхти, так і міщан кілька осіб буде ставитися там, котрим то буде доручено, і на те буде йти кошт з братської скриньки. Бо коли ми приймаємо братство з духовними з різних причин, то найбільше все-таки на те, аби вони як особи більш забезпечені були нам оборонцями в суді" 1.
1 Памятники, І, с. 39-40.
Братчики, укладаючи цей статут, як бачимо, посилаються на приклад "інших порядних братств церковних", і тут можна думати про братство Київське або Віленське, — але не Львівське, бо у Львові монастир св. Онуфрія, що стояв під братським патронатом, зовсім не відогравав такої великої ролі в житті свого братства. Але з київськими вказівками правила луцьких статутів сходяться близько і можуть служити для близької ілюстрації київської практики — з незначними змінами, відповідно до реальних взаємовідносин київських сил.
В київських актах 1632 р., котрими означались відносини різних корпорацій братства до П. Могили як його "старшого брата, опікуна і оборонці" (уряд такий братськими статутами й дотеперішньою практикою не передбачався, тому вимагав докладного означення його відносин до інших органів братської організації), передусім також і визначаються ці дві половини — братство духовне і світське.
Вони не мають конкретних своїх організацій як корпорації, але виступають виразно, як і в Луцьку, як дві окремі половини, і братчики духовні видають окрему грамоту в справі нових взаємовідносин братства (до Могили і його наступників, архімандритів печерських). Братство чи коло духовне в Києві має своїм головою митрополита як найвищого місцевого представника української церкви — звідси його вплив і значення в церковно-просвітніх справах братства; пізніш воно перетворюється в фактичну зверхність і власть над братством; в Луцьку тому відповідає позиція православного луцького владики — бувшого ігумена Чернчицького монастиря, але він був тільки номінальним владикою і тому не мав такого значення. Номінальне старшинство в Київському братстві належить, як і в Луцьку, місцевій шляхті: вона перша видає грамоту Могилі, іменем своїм і всіх уписних братів, але це старшинство гонорове. Реальне значення лежить, з одної сторони, в руках духовної братії, з другої — в руках Війська Запорізького як останнього рішаючого чинника в усіх справах, де мала себе виявити фактична сила. Але репрезентативне, гонорове значення шляхти сильно підчеркується в кожнім випадку. Не тільки в відносинах до уряду, де братство представляється виключно як організація шляхетська — шляхетське братство милосердя, що головною або й єдиною своєю
В згаданій грамоті гетьмана Петражицького виразно згадуються "дорочні старости, від усього братства обрані", і "спільна рада всього братства" 2, котрим належить завідування економічною стороною його життя.
1 Памятники, II, с. 405.
2 Там же, с. 419.
Нема сумніву таким чином, що структура братства в першу добу його існування повторяла відому нам братську конституцію, дану прикладами Львівського братства. Правдоподібно, й зверхній обряд був той же. Але далі ми не маємо ніяких ближчих звісток ні про ці братські сходини, вибори, обрахунки, ні імен тих "рокових старшин", і не можемо сказати, як довго цей зверхній братський обряд заховувався в Києві. Мабуть, під рукою автократа Могили він звівся на таку пусту формальність, що потім і сама обрядовість ця підупала, і братство як організація цілком покрилося Братським монастирем. Почалось це дуже рано: уже в листуванні з московським урядом, 1620-х років, що велось іменем "всіх о Христі братіях братства церковного київського, духовних і мирських", пишуть листи просто "ігумен і старці" 1.
Коли треба було говорити з урядом польським, виступав іменем братства сектор шляхетський. Коли треба було сказати важне слово "на відсіч противовірних", закликалось козацтво. У внутрішніх відносинах братством був Братський монастир, фактична філія Печерського монастиря, як ми бачили.
Крім того, що печерська колегія репрезентувала собою в тім часі інтелектуальну українську силу, скупчувала в собі найбільшу суму знання, ерудиції й досвіду в церковних і національних справах, яким розпоряджав Київ і вся Східна Україна, — це мотивувалось також і тим, що Братський монастир мав "цвічити", виховувати не тільки православну молодь, але й "іноків молодих", "способом монастиря по закону Св. Василія" 2.
1 Памятники, II, с. 404.
2 Там же, с. 399.
Лавра не організувала власної школи, власного новіціату, тому Братська школа мусіла служити також духовним семінаром на потребу монастирів і передусім своєї митрополії — Лаври.
Повної залежності Братського монастиря і братства ні від Печерської Лаври, ні від митрополії його фундатори не хотіли. Першим ділом випросили вони право ставропігії від патр. Феофана і пильнували, щоб її чим-небудь не порушити. Тому такий дразливий настрій у київських кругах викликали чутки, що митрополит з владиками задумують обмежити права братства і, уставляючи потім відносини братства до печерського архімандрита в особі Могили, патрони братства застерігали, що спеціальні права, признані за Могилою, належать тільки йому персонально "як братові уписному" і ні в чому не касують церковної автономії братства, його ставропігії.
Але поза цією формальною стороною братство все-таки було не більш як філією Печерського монастиря, наділеною певними спеціальними дорученнями, духовно ж, ідеологічно нерозривно зв’язаною з печерською монашою громадою; і це треба мати на увазі, і для вияснення цього я перевів цей довгенький перегляд питання. Громадською київською організацією Київське братство, властиво, не було відразу, і чимдалі громадський елемент у його організації не розвивавсь, а навпаки зникав і атрофіювався, все далі відходячи від львівського прототипу міщанського братства в бік науково-педагогічної філії Печерської Лаври.
Прототипом братських шкіл була львівська школа 1586 року. З огляду на те, що в актах Львівського братства заховався план науки в новій школі, написаний якимсь греком, учеником Дамаскіна, митрополита навпактського, висловлений був здогад, цілком правдоподібний, що автором цього плану був Арсеній, архієпископ еласонський. товариш подорожі патр. Єремії 1. Відомо, що він дійсно учив у львівській школі, і коли автор плану говорить про те, як то він учитиме в цій школі, це дійсно вповні підходить до Арсенія. Обіцяє він учити так, як навчився від згаданого Дамаскіна, що був також учителем і самого патріарха Єремії, і від премудрого кир Матвія, учителя славної на той час Трікської школи, заложеної тим же Єремією. Таким чином його план виходить з сучасної практики Візантії 2, але в своїм переведенню його в львівській школі він, очевидно, мусів скомбінуватися і з традиціями української школи, яку він застав у Львові, і практичними вимогами львівського життя кінця XVI в., з якими мусіли рахуватись організатори львівської школи.