Таємниця гірського озера
Шрифт:
Діти знову пішли по дворах колгоспників. Асмік докладно розповідала усім план організації птахівницької ферми, що здавався фантастичним. Грикор розважав колгоспниць своїми жартами, а дід Асатур авторитетно підтримував клопотання дітей:
– Давайте, давайте, хорошу справу діти почали!
На другий день, як тільки закінчилися уроки, юні натуралісти поспішили до колгоспного сарая, що стояв на краю села. Галаслива юрба школярів побігла слідом за ними.
«Де квочок підсипають? Яких квочок?» – чулося з усіх боків. І в цьому безладному хорі можна було почути і голос Артуша.
– Камо хоче своє секретарство обезсмертити незвичайною справою, – в’їдливо говорив він.
– А що ж! – обізвався один з його товаришів. – Повинна ж людина в чому-небудь себе показати!
Тут з натовпу вийшла піонервожата Аракс:
– Камо, пусти нас, ми допомагати прийшли. Ми вирішили шефствувати над квочками.
– Шефи?… Над нашими квочками?… Ану, покажіть, як ви умієте шефствувати, – засміявся Камо. – Прошу!
Аракс обернулась до своїх піонерок:
– Товариші, сюди!
Дівчатка вбігли в сарай і під керівництвом Асмік заходилися поратися біля квочок.
Піонерки зробили з соломи гнізда, поклали в них по десять – дванадцять яєць, посадили квочок і прив’язали їх за йоги до кілочків. Але сполохані галасом квочки не хотіли приступати до виконання своїх обов’язків.
– Що тут, мавпу водять, чи що? – сердито бурчав дід Асатур, відганяючи дітлахів, що юрмилися біля дверей сарая. – Курей не бачили.
– А що нам з цими яєчками робити, дідусю? – запитала Асмік, показуючи на кошик з відібраними яєчками неїстівних птахів – чайок, чапель.
– Ці?… Ці, я вам уже сказав, віддайте Рибтресту.
– А може, зберегти їх? – запитав Армен. – Ми годуватимемо ними наших пташенят, як тільки вони вилупляться.
– Армен розумніший за всіх, – визнав Камо. – Сховаємо ці яєчка. Нічого кращого й придумати не можна.
Три тижні доглядали Асмік і її подружки квочок. Три тижні Армен, користуючись акумуляторами, безперервно підтримував у інкубаторах рівномірну температуру. Три тижні дід Асатур з довгим кинджалом на поясі і рушницею за плечима стеріг колгоспний сарай. Щоразу, помітивши Сето, дід погрожував йому:
– Ти у мене не крутись тут, лис, а то шкуру спущу!
Діда Асатура розбирало нетерпіння. Щоразу, заходячи в сарай, старий дивився на квочок, що сиділи рядами, на інкубатори і якось пошепки запитав Армена:
– Скажи, Армене, а ці штуки який учений вигадав?
– Інкубатори, дідусю, наші радянські інженери збудували.
– Та-ак… – глибокодумно промовив дід. – І ти гадаєш, вони пташенят висидять?
– Інкубатори? Аякже! Неодмінно висидять, дідусю. Для того вони й збудовані. Ти так говориш, ніби вперше чуєш, що в нашому селі в інкубаторах курчат виводять. Хіба ти не бачив?
– Ну, я, знаєш, весь час на полях та в горах або ночами село охороняю – ніколи й подивитися було. А чути – чув, – виправдувався старий мисливець.
ЖИВА ОГОРОЖА
Школярі села Лчаван все більше цікавились організованою юними натуралістами фермою.
За рішенням бюро комсомольської організації піонерські загони школи на своїх зборах обговорили одне дуже важливе питання: чим і як можна допомогти в організації ферми диких птахів.
На зборах двох піонерських загонів вирішено вирити на березі струмка глибоке водоймище. Піонери другого загону визвались чергувати в сараї і допомагати юним натуралістам у їхній повсякденній праці.
В одному із загонів постало таке питання: «Чим же годувати квочок і їхніх майбутніх пташенят?»
Хтось сказав:
– Колгосп дасть корм.
Йому заперечили:
– Колгосп, звичайно, дасть корм, але ферму організували ми, школярі, і ми можемо теж дещо дістати. Навіщо все з колгоспу вимагати? На полях сила-силенна коників, на острівках Гіллі – черв’яків, моху, – чому б не скористатися з цього?
– Знаєте що, – сказав один з піонерів: – Дикі качки дуже люблять очеретяне коріння і молоду порость. Можемо сходити по них після уроків.
– А хіба кури не люблять мурашиних яєчок? – втрутився інший.
– Ого! Ти що ж, хочеш, щоб ми заради курей руйнували чудові мурашині міста?
– «Чудові міста»?… – засміявся перший. – Вони тільки псують колгоспні поля. Ці «чудові міста» треба знищувати: вони попадають в зубці жаток і псують їх. Ходімо! І луки колгоспні очистимо від мурашиних гнізд, і яєчок наберемо. Знаєте, яка це буде пожива для птахів!
На одних таких зборах піонервожата Аракс, виблискуючи своїми чорними очима, запитувала піонерок:
– Ну, скажіть, яка ж може бути ферма без огорожі? Сарай з усіх чотирьох боків відкритий. Хіба можна в такому приміщенні птахів розводити? Вилупляться пташенята – що ж, ви їх у сараї триматимете? Вийдуть, а тут їх худоба затопче ногами…
– Кішки тягатимуть! – пролунав чийсь тоненький голосок.
– Хіба тільки кішки? Якщо огорожі не буде, то й лисиці занадяться!
– Так, але з чого ж ми зробимо огорожу? – запитала одна піонерка. – Лісу у нас немає, а хто нам дасть залізо?… – Помовчавши хвилинку, вона додала: – Самий очерет у нас. Може, з очерету?…
– Ні, корови поламають, – заперечила Аракс. – Давайте краще живу огорожу зробимо. Ростиме, густішатиме… високою стане!
– Живу? Яку це – живу? – загули піонерки.
– Звичайну… З тернику. Викопаємо навколо сарая рівчак і посадимо.
– А де ж ми терник візьмемо?…
– Грикор знає, він нам покаже… Грикоре, – запитала Аракс у хлопчика, який саме зайшов, – де терник росте? Багато тернику?…
Грикор одразу догадався, навіщо потрібен терник, і відповів їм неквапливо і серйозно: