Таємниця гірського озера

Ананян Вахтанг Степанович

Баграт мовчки погладив шовкове темно-каштанове волосся дівчинки і непомітно зітхнув.

Увійшовши в сарай, він побачив пташенят і усміхнувся.

– І справді вилупились! – сказав голова колгоспу. – Тепер рахівник може оформити цю витівку. А поки що йдіть і отримайте для ваших годованців обід.

Він витяг з кишені блокнот і, написавши записку, віддав її Грикорові. Той поспішив до колгоспної комори.

– Отепер, Баграте, ти житимеш, – засміявся дід Асатур.

Дружньо розмовляючи, Баграт і Арам Михайлович вийшли з сарая.

Школярі відчували, що говорять вони про їхні справи, і на обличчях у них з’явились посмішки.

Колгоспний комірник, буркочучи, відпустив яєчка. Він не вірив в успіх цієї справи.

Незабаром пташенята лиски, стукаючи дзьобиками, їли жовтки крутих яєць, а дід Асатур дивився на них і самовдоволено гладив бороду. Він, здавалося, років на двадцять помолодшав.

– Доню, а коли ж вилупляться гусенята?

– Скоро, скоро… У них ще є час.

– А качки? – запитував дід.

– Чирки вилупляться, мабуть, завтра-післязавтра. А в цьому інкубаторі є ще яйця і сірих качок.

У наступні дні справді почали вилуплюватися каченята. Сарай наповнився їхнім веселим писком. Ще крихітні, вони, побачивши воду, поспішали до ночов і зграйками плавали і пірнали з таким виглядом, ніби добували собі поживу. Годували їх сиром і крутими, дрібно накришеними яйцями.

Якось, зайшовши в сарай, Асмік зупинилась, здивована. В кутку на соломі була складена купка яєць. Поруч навпочіпки сидів Грикор і лічив їх.

– Звідки? – запитала Асмік.

– Пам’ятаєш, миші у нас позичали – тепер повернули, з поваги до мене… Вам би вони не віддали.

– Грикоре, скажи правду: де ти взяв?

– Кажу вам: миші посоромились своєї розбійницької поведінки і віддали назад…

Так діти і не довідались, звідки дістав Грикор яйця. Може й справді знайшов мишачий склад…

– Ану, полічи Асмік. По-моєму, скільки взяли, стільки й віддали. Лише троє я їм залишив, для їхніх дітей: шкода мені їх стало, – сказав Грикор.

– Так значить жодного й не з’їли? – здивувався Камо.

– Уяви собі, жодного. У них поки що мишенят нема: про майбутніх піклувалися. Подумайте тільки, які щиросерді батьки! А ви ще ставитеся з презирством до мишей. Я б просто розцілував їм мордочки за добрі їхні серця!

– Тьху! Ти знову?… Ох, як миші ненавидять зараз Грикора! – весело засміялася Асмік. – Вночі прийдуть і сонному відкусять носа.

– То я тут і залишуся, щоб вони мене загризли! Досить, шабаш! Я свій обов’язок виконав. Два батальйони пташенят від мене одержали? Мою частку? Ну й прощавайте!

– Ні, Грикоре, гусячим яйцям ще час не вийшов, їм ще день полежати треба. Ще дві-три ночі побудь, – благав його Камо.

– Ну, якщо секретар комітету комсомолу наказує, треба підкоритися, нічого не зробиш!

ТРИВОЖНИЙ ДЕНЬ

Настав двадцять восьмий день.

В той момент, коли перше гусеня заворушилося в яєчку і пробило шкаралупку своїм

жовтеньким, але вже міцним дзьобом, Армен, який сидів біля інкубатора і не спускав очей з термометра, враз злякано скочив з місця.

– Асмік, температура падає! – ледь переводячи подих, сказав він.

– Як? В обох?

– Ні, лише в цьому.

– Чого б це?

– Енергія в акумуляторах виснажилась.

– Що ж тепер буде?

– Охолонуть яйця. Треба швидше знайти нові акумулятори!

Асмік побігла кликати на допомогу Камо.

Він одразу ж прибіг у сарай. Удвох з Арменом вони відшукали діда Асатура і Грикора, порадилися з ними, але нічого придумати не змогли.

Скориставшись відсутністю хлопчиків, біля сарая з’явився Сето і його брат Арто. У маленького Арто у руках були лук і стріли.

– Дай-но я випущу дві-три стріли крізь дірку в дверях. З десяток яєць розіб’ю, – запропонував Сето. – Нехай Асмік поплаче.

– Шкода, адже в яєчках пташенята, – завагався Арто.

– Шкода? А мене тобі не жалко?… За що вони мене кожного дня в школі допікають? Що поганого в тому, що я по горах блукаю? Мені це подобається. А на уроки мене силою не затягнеш – нецікаво мені. А у тебе, Арто, не вистачає мужності і помститися за брата. Ех, ти!…

Натягнувши лук, Сето підкрався до сарая і випустив крізь щілину в дверях кілька стріл.

Обливаючись слізьми, з сарая вибігла Асмік, але братів уже не було й сліду.

– Невже у вас не вистачає сили спинити цього хулігана? Погляньте-но, що він наробив своїми стрілами! – поскаржилась Асмік Камо і Арменові, які саме в цей час підійшли до сарая. – Курку поранив, кілька гусячих яєць розбив…

Повернулися і дід з Грикором. Вислухавши Асмік, дід незадоволено похитав головою.

– Заявимо в сільраду, – запропонував Грикор.

– Мужчина повинен власною рукою розправлятися з негідниками, – сказав дід Асатур. – Мужчині не личить скаржитись.

Армен замислено похитав головою:

– На нього треба вплинути, тут силою нічого не вдієш.

Камо посміхнувся.

– Вплинути? Ласкою, може?…

– Його треба примусити розкаятись, Армен має рацію, – сказала Асмік.

– По-моєму, він просто роздратований, заздрить нам, нашій роботі. Він, мабуть, не від того, щоб помиритися і подружити з нами, його виправити можна, – наполягав Армен.

– Ех, Армене! – безнадійно махнув рукою Камо.

Вони зайшли в сарай.

– Температура спала, серце не б’ється, – сказав Грикор, помацавши інкубатор. – Він, бідний, і справді здихає.

Асмік мало не пирснула зо сміху, але, глянувши на Камо, стрималась, – таке в нього було суворе обличчя.

– Як же ти рахував? – запитав Камо в Армена. В голосі його звучав докір. – Ти ж запевняв, що енергії вистачить?

– Помилився, мабуть.

– Якщо акумулятори поставити в автомобіль, багато сили вони втратять? – несподівано запитав Грикор, ніби щось пригадавши.