Таємниця гірського озера
Шрифт:
І раптом дід заспівав, заспівав по-курдському ту пісню, яку співала дівчина: пісню-докір старшому братові. Голос у діда був тремтячий, але співав він з великим почуттям.
– Ви цієї пісні, звичайно, не зрозуміли, – промовив дід, – а перекласти дослівно мені її важко, та я вам скажу, про що в ній співається. «Якщо у мене нема старшого брата, – співала дівчина, – я сама, своєю кров’ю, зумію захистити свою честь». Почувши ці тяжкі слова, старший брат скинув з голови ковпак, поклав на камінь, взяв з плеча свій лук. Почався двобій. Убив його Авдал-бек, загинув старший брат… Вирвала тоді сестра пасмо
– Так от, – сказав дід, – проспівала вона, потім підняла лук і братові стріли і хотіла сама битися з Авдал-беком. Але тут кинувся до неї другий брат. Він поцілував сестру в чоло і примусив відійти. А сам гукнув ворогові: «Гей, безчесний, нашу кров ти побачив, але сестрі не бувати під твоїм нечистим дахом!» Скинув він свій ковпак, поклав на камінь, натягнув тятиву… Та Авдал-бек чудовий був стрілець, птаха у небі знаходила його стріла. Задзвеніла тятива, впав і другий брат. Вирвала дівчина ще пасмо волосся, поклала на братове тіло і знову заспівала…
Один за одним вступали в бій з Авдал-беком брати Заре, один за одним гинули, і кожного з них проводжала дівчина своєю журливою піснею. В піснях цих Заре вихваляла мужність і сміливість одного брата, ніжне серце другого, красу і стрункість третього, добру душу і велике серце четвертого…
Схвильовано співав дід, і тихо плакала, слухаючи його, Асмік.
– Коли був убитий останній, молодший, брат, – говорив дід Асатур, – Заре проспівала свою останню пісню. Але в ній не було жалю, туги. Пісня була сповнена гніву, кликала до помсти… Коли Заре проспівала, вона взяла лук і стріли братів, одягла ковпак молодшого, прикрашений шовком, і сама вийшла наперед… Яка вона була в ту хвилину красива, горда, гнівна! Авдал-бек сховався за камінням, але орлине око дівчини знайшло його. Знайшла його і стріла її, стріла справедливої помсти за пролиту кров братів… Зросила, наситила кров семи братів землю, і земля народила квітку – червону, як кров.
Закінчивши своє оповідання, дід Асатур знову взяв у рот свою стареньку люльку, запалив її і довго сидів замислившись, оповитий клубками диму. Довго мовчали і діти. Асмік витерла сльози, підвелася і, підійшовши до Камо, сказала:
– Дай я тобі на груди приколю цю квітку. Мені здається, що й ти, як джигіт, зможеш захистити свою сестру.
– Сестри у мене немає. Але, якщо тебе скривдять, зумію захистити! – відповів Камо схвильовано.
– Ех, нема у людини навіть сестри, щоб за неї на смерть піти, душу відвести! – пожартував Грикор, хоча і в нього очі були вологі.
Всі засміялися. Жарт Грикора розвіяв сум. Вони підвелися і, зриваючи квітки, підстрибуючи і сміючись, продовжували свій шлях до підніжжя Чанчакару.
Дід прислухався до веселого гомону молоді, до їхніх жартів і згадував свою далеку юність. Дивлячись на своїх супутників, він в думках порівнював їх з квітками, що прикрашали навколишні схили. Але вони швидше були схожі на метеликів, що перелітали з квітки на квітку.
Сонце вже піднялось високо, і повітря сповнилося монотонним дзижчанням бджіл, стрекотом і гудінням комах.
Аромат квітів і трав п’янив і настроював на мрійний гумор.
Але так само десь в очеретах озера Гіллі диким
– Дідусю, на берегах Гіллі також багато квітів, але чому там вони не пахнуть так чудово і сильно? – запитала Асмік, вдихаючи аромат нарцисів, великий і пишний букет яких вона вже встигла зібрати.
– Там вогко, доню, вологи багато. Де мало вологи і багато сонця, там і трави, і квіти запашніші, – пояснив дід. – Це, дочко, і тварини знають. Он там, у рівнині, повно трави, а вони так і лізуть, сюди, де її мало. А квіти тутешні? Мисливець Каро – земля йому пухом! – говорив, що у нас в горах є такі квіти, які настоїш, вип’єш – відразу на двадцять літ помолодшаєш. Куди там порошкам вашим! – пожартував дід. – Тут усе від сонця.
Все вище вгору сходили герої нашої повісті, і весь світ, здавалось їм, був наповнений квітами і метеликами.
А внизу, увесь срібний, і блискучий, лежав Севан.
ТАЄМНИЦЯ МІДНОГО ГЛЕЧИКА
Шлях був важкий, морила спека. Однак діти подолали стрімкі схили Далі-Дагу і вже наближалися до підніжжя Чорних скель.
Похмурі стрімчаки тераса за терасою здіймалися в небо, гострими вершинами підпираючи хмари.
Орли, сполохані появою людини, зірко стежили за рухами непрошених гостей зі своїх неприступних кам’яних сідал. Тут, у пустинних і моторошних міжгір’ях одного з відрогів Малого Кавказького хребта, люди з’являлися нечасто.
– Ось вони, «Ворота в пекло», – показав дід Асатур на вузький вхід у печеру, що темніла на одній із скель.
Недалеко від скелі ріс старезний дуб. У боротьбі з грізними, бурхливими на Далі-Дагу бурями він широко, на всі боки, розкинув своє міцне, вузлувате коріння.
Дід Асатур підійшов до дерева, зупинився і промовив урочисто:
– Ось ми й досягли межі, якої наші предки не переступали.
– Крім мисливця Каро? – посміхнувся Армен.
– Так, тільки Каро і наважився, за що й був покараний.
– Бідний Каро! – з болем вигукнула Асмік.
– Так, з девами справу мати – це вам не жарти!
– До чого тут деви? – розсердився Камо.
– Як до чого? – обурився дід. – А хто скинув Каро в провалля?
– А хто був з Каро? – запитав Армен.
– Хто?… Нікого не було.
– То хто ж може сказати, що Каро деви скинули, а не сам він упав, через власну необережність?
Дід незадоволено пожував губами:
– Смієтесь?… Ну, погляньте-но сюди – а це чия справа?
Діти підвели голови. На одній з верхніх гілок дуба висів великий мідний глечик, його ручка глибоко врізалася у гілку дерева, неначе зрослася з нею. Назовні стирчав лише круглий бік посудини.
– Що це, дідусю? – запитав Камо. – Як глечик потрапив туди?
І не встиг дід відповісти, як Камо, поплювавши в долоні, поліз на дерево.
– Куди, внуче?… Не лізь! І до дерева цього, і до глечика не можна доторкатися – проклятенні вони! – захвилювався дід.
Але Камо і слухати не хотів. Він добрався до глечика і почав уважно розглядати його.
Глечик був старий, зелений від дощів, від сонця, в багатьох місцях побитий градом, пощерблений. Мабуть, багато-багато років висів він на цій гілляці.