Таємниця гірського озера
Шрифт:
Що далі вони йшли, то вужчою ставала ущелина. Чорні скелі і скелі Чанчакару все зближалися і нарешті майже зійшлися. Кам’яні стіни, по один бік чорні, по другий – руді, майже прямовисно спускалися в глибоке провалля. Стежка обірвалася. Дорогу перегородив високий гребінь.
Діти зупинились і прислухалися.
З глибини Чорних скель до них долинали дивні звуки, справді схожі на глухий стогін, а каміння під ногами, здавалося, здригалось, ніби десь у надрах стрімчаків, дуже глибоко, працювала потужна динамомашина.
Печера, що здавна
Притиснувшись до скелі, діти уважно оглядали протилежні схили Чанчакару.
Там були різні печери – великі і маленькі. Провалля, яке розділяло дві скелі, було таке вузьке, що печери на тому боці було дуже добре видно: так, як з верхнього поверху високого будинку видно широко розчинені вікна такого ж високого будинку на другому боці вузької вулиці.
Раптом Камо радісно вигукнув і показав товаришам на один із червоно-рудих стрімчаків. Там перед входом у одну з печер виднілися якісь овальні предмети.
– На караси[6] схожі! – захвилювався Камо.
– Бджоли, бджоли, Камо! – закричав Армен. – Поглянь, як багато бджіл!
– Де, де?
– Он, поглянь. Вони влітають і вилітають з карасів; це їхні вулики.
Дикі бджоли з дзижчанням вилітали з печер та розколин і чорними хмарами шугали над рудими схилами Чанчакару.
– Ох, скільки ж, мабуть, меду в цих вуликах! – збуджено говорив Грикор. – Якби в мене зараз довга тичка була, намотав би я на її кінець ганчірку, сунув у один з цих глечиків – і назад… Як ви гадаєте, скільки я б меду добував щоразу?… Дивіться, дивіться – лопата мисливця Каро!… Тут у кожній дірці повно меду! Камо, мені на радощах танцювати хочеться, та боюся в ущелину впасти.
– Не радій, Грикоре, багато, а то і справді впадеш! – сказала злякано Асмік.
Оглядаючи скелі, діти помітили ще одну печеру, в якій теж виднілися-якісь предмети. З печери виступала назовні гладенька колода, трохи глибше стояв великий казан.
Усі захвилювалися ще більше.
– Люди… тут жили люди! – гарячився Камо. – Але як вони проходили туди?
– Справжнє гніздо девів. Що тут людині робити? – сміючись, сказав Грикор. – Дід правду говорить: деви… І бджільник девів…
– От коли б сюди складану пожежну драбину підвести і перекинути через провалля… – фантазував Армен, – драбиною ми б дістались до печери.
– Так, – згодився Камо, – це був би міст, справжній міст!
– От і пройди, бідний Грикоре, по цьому мосту з своєю кривою ногою, – сумно промовив Грикор.
Почувши розмову про міст, Асмік, вперше за всю їхню мандрівку по виступу скелі, нахилилась і подивилась вниз.
– Ой, яка безодня! – відсахнулась вона. – Ходімо назад.
– Ну, а як же я піду назад? – удавано запхикав Грикор. – Я від запаху меду зовсім здурів. Як же я піду, не покуштувавши меду?
Сповнені надзвичайних вражень, вони мовчки поверталися тією ж стежкою.
На зворотному шляху Камо знайшов стару, заіржавілу
Дід Асатур нетерпляче чекав на них, сидячи в холодку під старим дубом.
Побачивши дітей, він дуже зрадів.
– Живі? Здорові? Нічого не трапилося? – спитав він хвилюючись. – Ну, диво, просто диво – в саме лігво сатани забралися і повернулись цілісінькі!
Дід був приголомшений. Діти відчували, що їхній вчинок дуже похитнув у старого віру в темні сили.
– З нагоди літньої спеки деви закрили свою установу – пекло, – серйозним тоном сказав дідові Грикор. – Вони тепер на дачі- на верхів’ях Далі-Дагу. Ти бачив – і земля не затряслася, і вітри не знялися.
Дід дивився недовірливо.
– Ну, розповідайте, що ви там бачили? Розібралися в цих відьомських справах? – трохи заспокоївшись, запитав він у дітей.
– Чого ми тільки не бачили, дідусю! Чого тільки не бачили! – підстрибуючи, вигукувала Асмік. – Такі дива, яких ніхто ще не знав… Ну, просто казка!
Діти навперебій почали розповідати дідові про все, що вони бачили в печерах.
– Все, що є в печерах, залишили люди, в цьому немає ніякого сумніву, – переконливо говорив Армен. – Треба тільки з’ясувати, як вони піднялися туди. Це єдине «диво», яке б я хотів розгадати.
– А скажи-но, дідусю, чи не ти загубив це, коли ще молодим полював? – запитав Камо, показуючи гільзу.
Дід Асатур почав уважно розглядати її.
– Я ж розповідав вам, що мисливець Каро піднімався сюди. Отже, це він і стріляв, – хай йому земля пухом! – розхвилювався дід. – Ну й хоробрий же був!… В наших місцях тільки в нього й була така рушниця – це від його рушниці гільза. В ті часи люди на ведмедя з кремнівкою ходили. Бувало, кремінь упаде або не дасть вогню – біда! Стане звір дибки – і на мисливця… Треба мужчиною бути, щоб у таку хвилину не розгубитися. А тоді ведмедів багато було в цих горах.
– Та тут же й дикі кози ледь проходять! – здивувався Камо. – Як же ведмідь на ці стежки видирався?
– На те він і ведмідь – мед його приваблює. Очманіє від медового духу і йде…
– Як я! – засміявся Грикор.
– Ох, Каро, Каро! Спочивай спокійно, Каро… Яке ти серце мав, яким був другом!… – бубонів дід, стискаючи в руках гільзу. Спогади розхвилювали його до сліз.
Обмінюючись враженнями, усі непомітно дійшли до села.
Армен і Камо зайшли до Арама Михайловича розповісти про все, що вони сьогодні бачили.
Арам Михайлович спочатку слухав хлопців спокійно, але потроху хвилювання, що охопило Камо, передалося і йому: вчитель підвівся і кілька разів пройшов по кімнаті.
– Ну, що ж ви надумали? – запитав він нарешті хлопців. – Як ви хочете потрапити в печеру?
Подивившись на Камо, Армен невпевнено сказав:
– Перекинемо через провалля пожежну драбину… наче міст.
– Драбиною піднятися можна, але моста з драбини не зробиш. Скільки метрів буде од верхів’я скелі до входу в печеру?