Таємниця гірського озера

Ананян Вахтанг Степанович

– Араме, рідний, а чи не можна, щоб ніхто з вас не лазив у цю прокляту печеру? – став благати дід. – Адже постіль сатани саме там.

Діти засміялись.

– Не хвилюйся, дідусю. Я такі постелі вже бачив. Коли я був студентом, професор Севян взяв мене з собою в археологічну експедицію. В Дзорагетському міжгір’ї, нижче села Агарак – це в Степанаванському районі, – пастухи показали нам одну майже неприступну печеру, в глибині якої видно було таку ж, як на Далі-Дагу, купку сінників і ковдр. З величезними труднощами дісталися ми

туди. Ніяких девів там, звичайно, не було – постелі залишили люди, вони колись, давно-давно, жили в печері. Там зі мною велика прикрість трапилася: штовхнув я випадково кладку, а вона розсипалась в порох… Так буває з дуже старими речами. І досі забути не можу, як розсердився тоді професор!…

Арам Михайлович підійшов до краю скелі і поставив ногу на щабель драбини.

Асмік одвернулася. Хлопчики, хвилюючись, стежили за вчителем.

Переступаючи зі щабля на щабель, Арам Михайлович спускався лицем до скелі, спиною до провалля.

Незабаром він зовсім зник. Лише по тому, як тремтів кінець драбини, прив’язаний до скелі, можна було зрозуміти, що вчитель продовжує спускатися.

Нарешті драбина перестала трястись.

– Дідусю, він уже добрався! – закричав Камо і схилився над проваллям.

Дід обережно, тримаючись за каміння, теж схилився і побачив учителя. Стоячи на карнизі, Арам Михайлович натягував собі на голову сітку, що захищає від бджіл.

Одвернувшись від дітей, дід потай перехрестився, що однак помітили зіркі очі Грикора.

– Ну, тепер можна бути спокійним: душі Арама Михайловича сатана більше не страшний, – сказав він товаришам, лукаво покосившись на старого.

Хлопчики, підбадьорившись, вирішили йти слідом за вчителем. Хто ж перший?

Дід Асатур ступив наперед і, поклавши руку на кинджал, сказав:

– Що ж, по-вашому, внук мисливця Асатура дозволить іншим поперед себе назустріч небезпеці йти?

Камо, сміючись, обняв діда, трохи підняв його, покружляв з ним на місці і знову опустив на землю.

– Рицарська кров тече в жилах мого діда! – пожартував він.

Ставши на драбину, Камо швидко спустився в печеру.

Побачивши його на карнизі, Асмік радісно заплескала в долоні і закричала: «Браво!»

Чамбар, збуджений незвичайною прогулянкою, стрімголов гасав по вершині скелі, гавкав і заглядав униз, куди спустилися Арам Михайлович і Камо.

Асмік запитливо подивилася на товаришів: «Ну, чия ж тепер черга?»

Армен, який увесь час лякливо відступав од провалля, не витримавши цього погляду, підійшов було до драбини, але Асмік схопила його за руку. Зупинила вона і Грикора.

– Ти теж залишайся, Грикоре, – сказала вона, поглядаючи на хвору ногу хлопчика. – Можеш розгубитися… Тобі важко буде…

– Що? Нога? – підняв брови Грикор. – Ти так солодко говориш, що коли б у мене зовсім не було ніг, і то я спустився б.

– Ні, ні, не треба! – стала благати Асмік. – Може лихо трапитись…

– Саме цього я й хочу. Щоб

і друга моя нога зламалася. Нехай заниє твоє серденько! Почнеш жаліти, перев’язувати, доглядати, – продовжував жартувати Грикор, а сам уже взявся за кінець драбини.

Асмік суворо подивилася на нього.

– Ну, якщо ти так сердито на мене дивишся, візьму й кинуся з гори в провалля, – наче образившись, промовив Грикор і підступив до драбини.

Спустився Грикор з такою швидкістю, що Асмік здалося, наче він і справді кинувся в провалля.

– Ой дідусю! – вигукнула вона і припала до старого.

Захвилювався і Армен. Та за кілька хвилин знизу долинули радісні вигуки Грикора:

– Любі мої, життя віддам за ваші пісеньки, за ваші золоті смачненькі соти!… Стривайте, всіх вас у колгосп заберу…

Запала тиша, глибока, тривожна тиша. Потім знову долинув захоплений голос Грикора.

– Товариші! Асмік, Армене! Найсолодше, що є у світі, знаходиться тут. Ну й мед! Не мед, а лите золото, і віск – не віск, а справжній янтар!

Грикор замовк і зник у печері. Ті, що залишилися нагорі, хвилюючись, чекали, що буде далі.

За кілька хвилин Грикор знову з’явився на карнизі.

– Тут тисячу років тому люди жили! – гукав він. – Чого тут тільки під стінами не наставлено: глечики, кинджали, черепи, кістки. їй-право, щоб моя хата згоріла!

Слідом за Грикором з печери визирнув Камо і, побачивши схилені над проваллям голови діда Асатура і Армена, закричав:

– Ідіть назад, у міжгір’я! Ми спускатимемо туди наші знахідки.

Скористуємося часом, поки дід Асатур, Армен, Асмік і Чамбар спускаються зі скелі, і заглянемо в печеру. Що знайшли тут наші герої?

У ТАЄМНИЧИХ ПЕЧЕРАХ

Арам Михайлович і його учні стояли на карнизі і тепер уже зблизька розглядали стіни Чанчакару. Ліворуч від них було видно печеру, перед якою літав рій стривожених бджіл. Частина їх перелітала на карниз і загрозливо дзижчала над головами непрошених гостей. Промінь сонця, який упав у Бджолину печеру, освітив соти, приліплені майже біля входу до однієї з її стін.

– Як люди могли підняти караси у цю печеру? – запитав Камо в Арама Михайловича.

– Так, це й справді загадка… – похитав головою вчитель.

– Шкода, що ми не спустилися до входу на «пасіку».

– Шкодувати нічого. Давайте ввійдемо і ознайомимося з цією печерою. Тільки, діти, з усім, що б ми не знайшли, поводьтеся обережно, – попередив їх Арам Михайлович.

– Та тут, здається, і нема нічого, – вдивляючись у сутінки печери, сказав Камо.

– А це ж що, по-вашому? – запитав Грикор, дістаючи з темного кутка печери глиняний глечик. – Чи не в ньому наші діди молоко заквашували?… Подивіться, який великий! А це що? Цим навіть можна людину вбити! – Грикор урочисто виніс на світло спис з довгим руків’ям.