Таємниця гірського озера
Шрифт:
Глеки були величезні – заввишки з дванадцяти – чотирнадцятирічного хлопчика, – з широкими отворами-горлами. У них в давнину зберігали вино, сир, зерно, масло і багато інших продуктів. Такі глеки були для бджіл чудовими готовими вуликами. Зараз їхні отвори, ніби чорними шапками, були усипані бджолами. Штиками виставивши вперед жала, бджоли неспокійно дзижчали, готові до захисту своєї власності від небезпеки.
Печера, де мали притулок бджоли, була таким недосяжним місцем, що, здавалося, їм не загрожував тут жоден любитель меду. Вони без перешкоди розмножувалися тут і наповнювали медом не тільки глеки, але й усі заглибини в печері і в стрімчаках.
Мед нарешті можна було відправляти.
Нахилившись над проваллям, Камо гукнув:
– Зараз спускатимемо глеки! Стежте там!
Камо і Грикор, міцно обв’язавши вірьовкою горло великого глека, обережно винесли його на карниз і почали поволі спускати вниз.
Дід Асатур, побачивши карас, який повис над ущелиною, скочив, перехрестився і. розкривши від здивування рот, дивився вгору.
– Дістали-таки! – охнув він. – І девів не побоялися!
– Дідусю, – гукнув Камо, – придерж глек – розіб’ється!
Дід опам’ятався, обняв глечик, який уже порівнявся з ним, і обережно поставив його на землю.
– Все це мед, мед, дідусю? – крутячись біля глечика, запитувала Асмік.
– М-мед… м-мила… – затинаючись відповів старий.
Він був збентежений: невже ця печера і справді не була «пасікою девів»?.
Дід одв’язав вірьовку від глека, і Камо потягнув її вгору: треба було спускати решту.
Цю роботу вчитель, Камо і Грикор закінчили опівдні.
Армена дід Асатур послав у колгосп за транспортом.
– Візьми п’ять відер. У складі мисливця Каро, мабуть, ще багато меду, – сказав він.
Коли Армен повернувся, пригнавши з собою кілька ослів з відрами, кошиками і кліткою для орляти, біля підніжжя Чанчакару стояло вже дев’ять карасів, навколо яких шугали бджоли.
Кошики і відра з цукровою водою підняли на вірьовці в печеру. Дістаючи із заглибин соти з личинками, вчитель складав їх в одні кошики, а інші, порожні, оприскував зсередини цукровою водою. Бджіл приваблював цукор, щоб запасти солодкий сік для свого потомства, вони зграями налітали в кошики. Але дохи, поки серед бджіл не з’являлась матка. Арам Михайлович не заспокоювався.
– Матку шукайте, матку! Без матки не буде бджолиної сім’ї, – повторював він.
І тільки тоді, коли матку знаходили, наказував:
– Ну, тепер щільніше закривайте кошик – і вниз!
Один за одним всі кошики з сотами і бджолами спустили в ущелину.
Спорожнивши «пасіку девів», хлопці вузенькою стежкою пробралися до складу мисливця Каро. Меду тут і справді було багато. Наповнювали відра і на вірьовках спускали вниз.
Потім повернулися в печеру. Тут ще залишилася клітка з орлям. За хвилину і вона повисла над ущелиною.
– Приймайте спадкоємця пташиного царя! – гукнув униз Камо.
Асмік підскакувала з радощів.
– Чому ви так поволі спускаєте? – не тямилась вона з нетерплячки.
Коли клітка з маленьким хижаком спустилася нарешті на землю, Асмік підбігла до неї, щоб приголубити орля, але пташеня кинуло на неї такий ворожий погляд, так злісно зашипіло, що всі добрі слова завмерли у дівчинки на вустах.
Армен підв’язав клітку до сідла осла.
– Ну, що там у вас? Усе? – гукнув він угору.
– Все. Зараз і ми спустимося, – обізвався Камо.
Роботу закінчили. Арам Михайлович, Камо і Грикор присіли на хвилинку відпочити біля входу в печеру.
Напроти них, по той бік провалля, темною пащею зяяв вхід у печеру, яку називали «Воротами пекла».
Чорні скелі, піднявши до неба гострі, зубчасті вершини, виглядали похмуро.
Завивав вітер в ущелинах. Погрозливо кричали орли, занепокоєні присутністю людей. А коли вітер вщухав і наставала тиша, з глибини Чорних скель долинав глухий, віддалений шум.
«Чому стогне і крекче гора?» – думав Арам Михайлович. Як не прислухався зараз він до звуків, що долинали з глибини таємничої печери, з’ясувати їхньої причини не міг.
Розглядаючи печеру здалеку, вчитель помітив, що вона нагадує відкриту пащу. Верхня «губа» пащі – груба, нерівна, наче вся порізана; нижня – рівна, гладенька, навіть блискуча.
Вгледівшись, Арам Михайлович помітив, що від цієї нижньої «губи» вниз по скелі, до самого дна провалля, проходить така ж самісінька гладенька і блискуча смуга. Наче казковий Фархад[10] став тут перед скелею і могутньою рукою своєю провів цю, ніби лаком покриту, смугу на стрімкій скелі…
«Що ж це за смуга загадкова?» – думав учитель.
***
Наступного дня дід Асатур сказав у селі старим:
– Ясно, як божий день: у Чанчакарі ніяких девів нема!
В селі тільки й мови було, що про надзвичайні знахідки дітей. Лише заздрісник Артуш як і раніш був невдоволений і бурмотів на адресу Камо: «Запишався!»
В той же день учитель надіслав до Академії наук Вірменської РСР таку телеграму:
«Професорові Севяну. З печер Чанчакару здобуті у великій кількості речі середньовічного озброєння і хатнього вжитку. Прошу надіслати археологів».
Незвичайні вулики, привезені з Чанчакару, помістили в одному з куточків колгоспної пасіки.
Голова колгоспу Баграт сказав дідові Асатуру:
– Мову диких тварин найкраще за всіх знаєш ти, дідусю. Тобі я і доручаю доглядати за бджолами. Шкоди від них не буде, а користь – безумовна.
Дід Асатур розкрив кошики і випустив бджіл на волю.