Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Еге ж. Та який ще міцний камінь, будь він тричі неладний!
Камо і Армен розсміялися. Дивний хлопець цей Грикор: боляче йому, а він усе жартує! Вони не знали, правда, що в Грикора зараз з очей течуть сльози, а на лобі набігла велика гуля. Які тут жарти! Але гумор у Грикора був від природи, і без жарту він розмовляти не міг.
Пройшовши кілька метрів, хлопці вийшли вузьким коридором до невеликого грота. Висічені в скелі східці вели в іншу, велику, печеру. Вона була круглої форми і з куполоподібним склепінням. Фантастичні, наче ліплені фігури на стелі
Хлопці, мов зачаровані, дивилися на це чудове природне ліплення.
– Вони, мабуть, з вапняку та різних мінеральних солей. Їх розчиняла вода, і розчин стікав на стіни, а потім застигав. Так і утворилися ці химерні фігури – сталактити, – сказав Армен.
Несподівано Грикор скрикнув і, не маючи сили вимовити й слова, показав у куток.
Хлопці глянули, і жах охопив їх: вони побачили там два кістяки, що сиділи пліч-о-пліч. На черепі в одного з них був шолом, що сліпуче виблискував дорогоцінними каменями. Під шоломом замість очей зяяли западини, страшним оскалом зубів шкірилась щелепа.
Перший опам’ятався Камо.
– Не бійтеся, це людські кістяки, – сказав Камо. – Ось ми й знайшли хазяїна персня – Артака, – показав Камо на кістяк у блискучому шоломі. – А це – дружина полководця.
Камо доторкнувся до коштовного намиста на шиї другого, меншого кістяка. Воно яскраво блиснуло в сутінках печери.
Уважно оглянувши кістяки, Камо знайшов тонкий, вузький кинджал, що стирчав між ребрами кістяка чоловіка і руків’я якого було всипане дорогоцінним камінням.
– Артак з розпачу кінчив життя самогубством, – сказав він.
– Так, Артак заколовся, – підтвердив Армен, – тільки не із страху. Він не хотів потрапити в полон до ворога. Оце смерть!… Ти поглянь на його руки: це був могутній чоловік. Уяви собі лише, яке велике серце було у цього полководця! Я читав про нього. Він керував повстанням селян севанського краю проти чужоземних загарбників. Але який був його кінець!
Завжди тихий і скромний, Армен змінився його ніжне обличчя зблідло, темні очі блищали.
Хлопчики уявили собі трагедію, що відбулася в цій печері Похмура картина далекого минулого розгорнулася перед ними.
– А ця печера схожа на храм, – сказав Камо. – Погляньте: зі стелі ніби лампади звисають, на стінах факели, свічки… Ліплення якесь. Як усе тут сяє, переливається барвами!
– Дивіться: меч, меч Артака! Який красивий, увесь у дорогоцінному камінні!… І який важкий – не підняти. Щоб битися з таким мечем в руках, треба бути величезним і сильним. Як ти думаєш, Камо? – запитав Армен.
– Артак і був саме таким. Глянь на кістяк – який гігант! Що з тобою, Грикоре, на тебе, здається, страх напав?
– А то не нападе!… Дивись!
Недалеко від перших двох хлопці побачили ще кілька кістяків. Поряд з кістками лежали щити, сагайдаки з стрілами, луки, списи, мідні шоломи і бронзові лати.
– Ось і воїни Артака, – промовив Армен, – наші предки, захисники нашої країни… Знаєте що? Ми нічого не братимемо. Ми не знаємо, як треба поводитися з такими старожитностями. Нехай по них Арам Михайлович прийде або приїдуть з Єревана. Ми візьмемо лише ці речі. – Армен вручив Грикорові сагайдак і бронзовий щит. – Я беру кинджал і намисто, а меч візьме Камо – він найсильніший.
Узявши свою ношу, хлопці вийшли з печери. Коли вони піднялися по мотузяній драбині на вершину скелі, знизу, від озера, долинуло тривожне: «Болт… бо-олт… болт!…»
Хлопці мимохіть здригнулися і насупились.
– Знову реве!… – сердито промовив Камо. – Ну, стривай, ми й до тебе доберемося!
ПРИЇЗД ПРОФЕСОРА СЕВЯНА
В середній школі села Лчаван панувало надзвичайне пожвавлення. Двері фізичного кабінету були широко розчинені, і школярі спішно переносили усе приладдя в сусідній, хімічний, кабінет. У вільну кімнату треба було умістити всі старожитності, які знайшли юні натуралісти. Арам Михайлович цього разу виступав не тільки як вчитель природознавства, але як і археолог.
Камо, Армен, Асмік і Грикор допомагали вчителеві. Обережно, один за одним, вони приносили і розставляли предмети, знайдені в печерах Чанчакару.
Серед речей, зібраних у кімнаті, найбільше привертало увагу Асмік чудове намисто дружини полководця, а Камо – його меч і величезний щит.
Скориставшись з того, що вчитель кудись вийшов, Камо взяв у ліву руку щит, а правою, напружуючи мускули, насилу підняв важкий меч. Ставши в позу, він урочисто виголосив:
– «Клянусь життям моєї вітчизни, що я не повернуся в лоно своєї родини, не ввійду в свій дім, поки не вижену останнього ворога з рідних країв!…»
Це були добре відомі в історії Вірменії слова вірменського полководця X століття Георга Марзпетуні.
Школярі, які зібралися біля дверей кімнати, бурхливо зааплодували.
– Оце на тебе схоже!… Вірю тобі, неодмінно ворогів нищитимеш, – усміхнулась до Камо Асмік.
У коридорі з’явився вчитель. Камо швидко поклав меч і вдав, ніби цікавиться глечиком, що стоїть біля стіни. Арам Михайлович зайшов і, лагідно усміхаючись, похитав головою.
– Ну, вважатимемо, що наш шкільний музей відкрито. Заходьте, – сказав він і впустив до кімнати школярів.
…Того ж дня в село з Єревана приїхала група вчених на чолі з професором Севяном. Побачивши старожитності, професор розхвилювався:
– Яке недбальство! Не треба було до нашого приїзду чіпати цю старовину!…
– Не втримався, професоре, вибачте. Я вирішив ні до чого не доторкатися, але не вийшло, – виправдувався вчитель.
– Побачивши дичину, мисливець про все на світі забуває. Не сердься, чоловіче мудрий, адже це також здобич! – примирливим тоном сказав дід Асатур.
Професор глянув з-під окулярів на довгу бороду старого мисливця, на його ще довший кинджал і усміхнувся.