Таємниця гірського озера
Шрифт:
На полях пробились паростки, піднялись на п’ядь і почали в’янути без вологи. Річка, що протікала поблизу села, обміліла, і колгоспники ходили тепер по воду до озера Гіллі.
Завмерли бджоли на пасіці, на полях, на лугах почали в’янути квіти. Особливо страждали водяні птахи на фермі. Вони бродили в’ялі, худі, запаршивілі. Два – три рази Асмік водила їх до озера Гіллі.
Жалюгідний вигляд пташенят, їхнє брудне пір’я завдавали Асмік страждань.
– Ти бачиш, як потріскалося дно нашого ставка? – питала вона Грикора.
– Бідний ставок, він теж хоче пити! – відповідав Грикор, і важко було зрозуміти –
Якось Армен попросив у Баграта віз, щоб привезти води з озера.
Взявши в кооперативі кілька порожніх бочок з-під пива, хлопці поїхали по воду. Наповнивши бочки водою, дорогою до ферми вони заїхали на пасіку.
– Десять мільйонів бджіл не вип’ють того, що одне теля вип’є, – засміявся дід. – Марно ви бочки сюди привезли: не питимуть бджоли з бочок! Вони звикли пити з струмочків. Але струмки тепер часто пересихають. Чи можете ви побудувати для них новий?
– Зробимо, тільки вода в ньому буде каламутна. А давайте поллємо цю конюшину – тут вода не забрудниться.
Хлопці обережно зняли бочку з воза, поставили її на землю і полили зовсім зів’ялу конюшину, що росла вздовж огорожі пасіки.
Бджоли одразу ж відчули воду і хмарою налетіли на конюшину.
– Так краще. Нехай бджоли п’ють з листочків конюшини, а в струмку вони й утопитися могли б, – сказав Армен.
– Заждіть, я зараз для них такий струмок зроблю, що бджоли, коли прийде їм час помирати, тільки мене, Грикора, і згадуватимуть! – І Грикор помчав додому.
У кутку кімнати давно стояв старий мідний самовар з кривим краном. Грикор схопив його і вибіг.
– Гей, шибенику, куди самовар поніс? – крикнула йому навздогін мати.
– Мамочко, бджоли новосілля справляють, їм великий самовар потрібен.
Не встигла мати опам’ятатись, а Грикора вже й сліду не було.
Принісши самовар на пасіку, він почав підганяти Армена:
– Армене, швидше налий у нього води!… Так… Тепер трохи відкрути кран… Бачиш, який тоненький струмок побіг? Так, так… Треба щодня так робити: наповнювати самовар водою і ледь-ледь відкручувати кран От вам і «бджолиний струмок».
Решту бочок з водою вони відвезли на птахоферму і розлили там у всі, які тільки знайшли, корита і ванни.
Гуси й качки від радості зчинили такий гомін, з такою швидкістю кинулись до корит, що мало не розлили всю воду. Багатьом води не дісталося – сильніші птахи витіснили слабших.
– Грикоре, біжи попроси у бригадирів ще два вози. Може, і ячмінь поллємо, – сказав Камо.
Дід Асатур не зупиняв хлопців. «Нехай, – думав він, – мої левенята поллють хоч клаптик землі. Але хіба можна напоїти всі посіви!»
Яке це було нестерпне чекання!
Коли б ще не було так багато води перед очима! Внизу – безкрайній водний басейн, зверху, над ним, – земля, що страждає від спраги…
А в очеретах озера Гіллі таємниче і зловісно і далі ревло невідоме чудовисько: «Бо-олт… болт… бо-олт!»
– Ми бога забули, люди, бог нас і карає! – кричала Сона і здіймала руки до неба.
– Не мели язиком! – сердився на неї старий мисливець. – Хіба ви раніше не ходили тричі на рік на богомілля? Не приносили жертв? Не постили? Що ж, не було посухи?… Забули, як в японську війну небо висихало? Як тоді збідніли люди?
– Такі ось діди, як ти, і довели нас до цього. Злигалися з хлопчиками та й живуть їхнім розумом.
– Правду каже Сона. Ідіть, спосіб випробуваний, – з осторогою радив жінкам колгоспний рахівник Месроп, колишній дяк.
Сона і кілька старих жінок взяли криву палицю, схожу на соху, і рушили до озера. За ними із сміхом і жартами бігли діти:
– Дивіться, дивіться, старі баби пішли воду орати!
– Сона, з нас сміються, може, вернемося? – зніяковіло сказала одна з жінок. Повернулась і пішла назад. А решта попленталась за Соною, одна за одною увійшли в річку, що впадала з Гіллі в Севан, запряглись, як коні, в соху і почали борознити її – «орати воду».
Разом із своїми «левенятами» на пласкому даху сарая сидів дід Асатур. Попихкуючи нерозлучною люлькою, він поглядав на кумедні рухи жінок, які «орали» воду в річці, і глузливо посміхався.
– Звідки це в них береться, дідусю? – спитав Армен.
– Звідки? Гм… А ти знаєш, в якому темному царстві ми жили раніше? Як жили?… Як скотина! Хто нас чому навчав?… Випав якось рік такий посушливий – сонце все навколо геть випалило. Ну, що наші сільські дурепи вигадали, як ви гадаєте? Почали воду «орати», а то ще ченців покликали з отого монастиря на Севанському острові. Прийшли вони в чорних рясах, в чорних клобуках, з хрестами, образами, вбралися в золоті ризи і пішли до озера. А за ними повалив народ. Співали ченці там пісень своїх церковних, кадили кадилами, до неба
дим валив, мабуть, молитви віруючих з собою до бога ніс…
– Ну, а бог послав дощу на заміну? – засміявся Грикор.
– Дощ?… Який дощ! Холеру наслав.
– Холеру?
– Еге ж, холеру. Хіба не чули, в селі часто кажуть: «холерного року було»? Це тисяча дев’ятсот одинадцятого. В Єревані холера почалась, тоді й стали від неї у нас рятуватися- і до нас її занесли. Як? А отак. Приїжджі з Єревана поспішали до монастиря – хрести та образи цілувати. Дехто з них уже хворий був. А потім ченці до нас в село прийшли дощик у бога благати та наших дурнів змусили хрести цілувати. Отак і перенесли заразу… По двадцять чоловік щодня помирало!… Всі з жаху кинулися в гори, в печери, на пасовиська. Курені ставили і жили. І всі окремо. Люди, як звірі, одне від одного втікали… От, мої любі, як «дощ» на нашу голову накликали чорнорясники!… Зате на горі нашому вони та піп сільський нажилися. Он дитячий садок – будинок з червоним дахом – це колишній попівський. Ховав же за гроші!… – Дід глянув на озеро, похитав головою і додав: – Дурне діло. Воду в річці бовтаючи, полів не оживиш. Тут інше треба.
Діти сиділи мовчки. Вони думали тільки про воду.
…Увечері на зборах голова колгоспу Баграт соромив жінок, що вірили в забобони.
– Ваша «оранка», крім сорому, нічого вам не дасть. Краще вже давайте підемо всі, скільки нас є, до Гіллі: нехай хто скільки зможе, принесе води для полів.
– А це що? Ми, виходить, записалися в колгосп воду носити? – зарепетувала Сона.
– Колгосп тобі не карас з медом, щоб ти, як куниця, залізла, наїлась і пішла спати… – обурився дід Асатур. – Ходімо, хлопці! Добре задумав Баграт.