Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Отже, Армене, наше припущення вірне, – сказав Арам Михайлович. – Цю дорогу проклали не тварини і ніхто інший: це русло старовинного водного каналу.
– Каналу?! – здивувалась Асмік.
– А де ж цей канал починався? – запитав Камо.
– Яка вода в цих горах! Перекопаєш увесь Далі-Даг – жодного джерела не знайдеш, – сказав старий мисливець, безнадійно махнувши рукою. – Цією дорогою худоба ходила. Звідки тут воді бути?
– Обстежимо. Де твій вішап, діду? Веди до нього.
БІЛЯ «ВОДЯНОГО БОГА»
Незважаючи
Небо було ясне, його світла блакить, відбиваючись у Севані, робила й озеро прозоро-ясним. Гори, здавалось, спокійно дивилися в чисте дзеркало води.
Незабаром наші мандрівники зайшли в ущелину.
Там, біля підніжжя Чорних скель, дід Асатур показав на довгий, округлий камінь. Це й був «вішап», про якого говорив дід.
– Ви про нього питали? – показав старий на камінь.
– Це те, що нам потрібно. Ми знайшли початок каналу! – зрадів учитель. Він був дуже схвильований.
Трохи заспокоївшись, Арам Михайлович сказав:
– Це фігура водяного бога, яким його собі уявляли три тисячі років назад колишні жителі нашої країни – урартійці, або халди. Таких богів вони ставили там, де починалися канали і штучні водосховища. Тут і треба починати розкопки.
Оглянувши вішапа, вчитель звернувся до діда:
– Ти, дідусю, помиляєшся: камінь цей схожий на рибу, а не на крокодила. Поглянь – жабри. А риба – символ води. Тут, дивіться, діти, на камені вирізана ще голова буйвола: буйволи дуже люблять воду. А ось, на спині у вішапа, викарбовані чорногуз і журавель. Це теж символи води.
Юні натуралісти з цікавістю оглядали камінь і обмацували вирізані на ньому три тисячі років тому знаки і зображення.
– Заждіть, не завадить і довжину цієї «рибки» виміряти, – додав учитель.
Він швидко виміряв вішапа своїм поясом.
– По-моєму, в ньому біля трьох метрів у довжину і біля двох метрів на обмах. У нас в Арменії вчені чимало знайшли таких вішапів. Виявляється, їх ставили біля початкових джерел каналів та водосховищ. Значить, тут безумовно колись була вода. Давайте поглянемо, чи немає тут іще яких-небудь прикмет, – сказав Арам Михайлович і, знявши піджак, взяв у руки кирку.
Однак цього разу розкопки не дали ніяких наслідків. Увечері, стомлені, всі повернулися в село.
Арам Михайлович, не відпочивши, зайшов до голови колгоспу і розповів про знахідку.
– Як же це почали розкопки без мене, – докорив йому Баграт. – Треба ж було повідомити. Я б сам прийшов і людей прислав би. Це питання неабияке. Знаєте, що таке вода для колгоспу?
– Людей візьму, а тебе не турбуватиму, поки усе до кінця не з’ясую. У тебе і без того багато клопоту. Треба на пасовиську водоймище викопати – худоба замучилась без води. І там почалася проклята засуха!…
На другий день вранці Арам Михайлович з хлопцями і кількома робітниками із будівельної бригади знову були на місці, де стояв вішап. За порадою вчителя почали копати землю на різних відстанях од вішапа.
Працювали зосереджено, намагаючись не відставати один від одного. Та найзавзятіше працював Грикор, якому й пощастило зробити важливе відкриття, його кирка ударилась об якийсь великий плоский камінь.
– Плита якась! – вигукнув хлопець. – Гей, ідіть-но на допомогу.
Товариші поспішили до Грикора.
– Припини роботу! – закричав учитель.
Кирка випала з рук Грикора: такий, повний тривоги голос він уже чув один раз – у печері Чанчакару.
Арам Михайлович став на коліна і обережно, руками, почав відкидати вбік розриті Грикором щебінь і землю. Він робив це так обережно, так уважно, так ніжно торкався пальцями грудок землі, наче в них було сховане щось дуже дорогоцінне і крихке – доторкнутись до нього грубо, і воно розлетиться на шматочки. Так він працював дуже довго.
Нарешті спільними зусиллями з землі викопали велику, розколоту на частини плиту з клиноподібним написом.
Арам Михайлович намагався прочитати напис, але розібрав лише два слова: «Сардур» і «піл».
– Сардур? Урартійський цар? – здивувався Камо.
– Треба гадати, що він. Сардур царював у цій країні (вона тоді називалась Урарту) за кілька століть до утворення вірменської держави. Він був царем-будівником і покрив Урарту каналами, що зрошували поля, – сказав учитель. – Урарту було військово-феодальною державою, і Сардур споруджував канали в епоху нашестя на країну чужоземців руками полонених ворожих воїнів. Цих воїнів Сардур повертав на своїх рабів. І скільки рабів загинуло на будівництві таких каналів!… Ось у цей період і було заведено ставити біля початків каналів такі статуї – богів води. Нещодавно наші вчені знайшли на схилах гори Ахмаган кілька таких статуй. Це свідчить про те, що там були канали чи водосховища, які давали воду засушливим землям Котайку.
– А що означає «піл»?
– «Піл» по-урартійському – канал.
– Значить, тут був канал? – запитав Камо.
– Молодець! – засміявся Грикор. – Як сорок разів сказали, ти одразу здогадався!
Асмік пирснула.
Камо почервонів по самі вуха: треба ж було йому ставити таке наївне питання!
– Звичайно, – сказав учитель. – Тут був канал – це безсумнівно.
Дід Асатур мовчки прислухався до розмов. От що значить наука, яка її сила!… Знайшла вчена людина якийсь камінець з подряпинами, схожими на цвяхи, і побачила за ними царя, який жив дві з половиною тисячі років тому!… Хоч і старий він, мисливець Асатур, хоч і багато що бачив, та куди вже йому, хіба за наукою поспієш?
– Так, – замислено промовив учитель, – в цій справі без допомоги Академії не обійтися. Треба повідомити в Єреван. Ходімо!
Забравши з собою лопати і кирки, вони повернулися в село.
ДАВНІ КАНАЛИ НАШОЇ КРАЇНИ
На другий день Арам Михайлович зв’язався по телефону з Єреваном.
– Ми давно чекаємо приїзду геолога з Академії наук. Він повинен допомогти нам з’ясувати деякі питання, що нас цікавлять. А тепер сповіщаємо, що ми знайшли сліди старовинного каналу царя Сардура, – сказав він.