Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Отже, Армене, наше припущення вірне, – сказав Арам Михайлович. – Цю дорогу проклали не тварини і ніхто інший: це русло старовинного водного каналу.
– Каналу?! – здивувалась Асмік.
– А де ж цей канал починався? – запитав Камо.
– Яка вода в цих горах! Перекопаєш увесь Далі-Даг – жодного джерела не знайдеш, – сказав старий мисливець, безнадійно махнувши рукою. – Цією дорогою худоба ходила. Звідки тут воді бути?
– Обстежимо. Де твій вішап, діду? Веди до нього.
БІЛЯ «ВОДЯНОГО БОГА»
Незважаючи
Небо було ясне, його світла блакить, відбиваючись у Севані, робила й озеро прозоро-ясним. Гори, здавалось, спокійно дивилися в чисте дзеркало води.
Незабаром наші мандрівники зайшли в ущелину.
Там, біля підніжжя Чорних скель, дід Асатур показав на довгий, округлий камінь. Це й був «вішап», про якого говорив дід.
– Ви про нього питали? – показав старий на камінь.
– Це те, що нам потрібно. Ми знайшли початок каналу! – зрадів учитель. Він був дуже схвильований.
Трохи заспокоївшись, Арам Михайлович сказав:
– Це фігура водяного бога, яким його собі уявляли три тисячі років назад колишні жителі нашої країни – урартійці, або халди. Таких богів вони ставили там, де починалися канали і штучні водосховища. Тут і треба починати розкопки.
Оглянувши вішапа, вчитель звернувся до діда:
– Ти, дідусю, помиляєшся: камінь цей схожий на рибу, а не на крокодила. Поглянь – жабри. А риба – символ води. Тут, дивіться, діти, на камені вирізана ще голова буйвола: буйволи дуже люблять воду. А ось, на спині у вішапа, викарбовані чорногуз і журавель. Це теж символи води.
Юні натуралісти з цікавістю оглядали камінь і обмацували вирізані на ньому три тисячі років тому знаки і зображення.
– Заждіть, не завадить і довжину цієї «рибки» виміряти, – додав учитель.
Він швидко виміряв вішапа своїм поясом.
– По-моєму, в ньому біля трьох метрів у довжину і біля двох метрів на обмах. У нас в Арменії вчені чимало знайшли таких вішапів. Виявляється, їх ставили біля початкових джерел каналів та водосховищ. Значить, тут безумовно колись була вода. Давайте поглянемо, чи немає тут іще яких-небудь прикмет, – сказав Арам Михайлович і, знявши піджак, взяв у руки кирку.
Однак цього разу розкопки не дали ніяких наслідків. Увечері, стомлені, всі повернулися в село.
Арам Михайлович, не відпочивши, зайшов до голови колгоспу і розповів про знахідку.
– Як же це почали розкопки без мене, – докорив йому Баграт. – Треба ж було повідомити. Я б сам прийшов і людей прислав би. Це питання неабияке. Знаєте, що таке вода для колгоспу?
– Людей візьму, а тебе не турбуватиму, поки усе до кінця не з’ясую. У тебе і без того багато клопоту. Треба на пасовиську водоймище викопати – худоба замучилась без води. І там почалася проклята засуха!…
На другий день вранці Арам Михайлович з хлопцями і кількома робітниками із будівельної бригади знову були на місці, де стояв вішап. За порадою вчителя почали копати землю на різних відстанях од вішапа.
Працювали зосереджено, намагаючись
– Плита якась! – вигукнув хлопець. – Гей, ідіть-но на допомогу.
Товариші поспішили до Грикора.
– Припини роботу! – закричав учитель.
Кирка випала з рук Грикора: такий, повний тривоги голос він уже чув один раз – у печері Чанчакару.
Арам Михайлович став на коліна і обережно, руками, почав відкидати вбік розриті Грикором щебінь і землю. Він робив це так обережно, так уважно, так ніжно торкався пальцями грудок землі, наче в них було сховане щось дуже дорогоцінне і крихке – доторкнутись до нього грубо, і воно розлетиться на шматочки. Так він працював дуже довго.
Нарешті спільними зусиллями з землі викопали велику, розколоту на частини плиту з клиноподібним написом.
Арам Михайлович намагався прочитати напис, але розібрав лише два слова: «Сардур» і «піл».
– Сардур? Урартійський цар? – здивувався Камо.
– Треба гадати, що він. Сардур царював у цій країні (вона тоді називалась Урарту) за кілька століть до утворення вірменської держави. Він був царем-будівником і покрив Урарту каналами, що зрошували поля, – сказав учитель. – Урарту було військово-феодальною державою, і Сардур споруджував канали в епоху нашестя на країну чужоземців руками полонених ворожих воїнів. Цих воїнів Сардур повертав на своїх рабів. І скільки рабів загинуло на будівництві таких каналів!… Ось у цей період і було заведено ставити біля початків каналів такі статуї – богів води. Нещодавно наші вчені знайшли на схилах гори Ахмаган кілька таких статуй. Це свідчить про те, що там були канали чи водосховища, які давали воду засушливим землям Котайку.
– А що означає «піл»?
– «Піл» по-урартійському – канал.
– Значить, тут був канал? – запитав Камо.
– Молодець! – засміявся Грикор. – Як сорок разів сказали, ти одразу здогадався!
Асмік пирснула.
Камо почервонів по самі вуха: треба ж було йому ставити таке наївне питання!
– Звичайно, – сказав учитель. – Тут був канал – це безсумнівно.
Дід Асатур мовчки прислухався до розмов. От що значить наука, яка її сила!… Знайшла вчена людина якийсь камінець з подряпинами, схожими на цвяхи, і побачила за ними царя, який жив дві з половиною тисячі років тому!… Хоч і старий він, мисливець Асатур, хоч і багато що бачив, та куди вже йому, хіба за наукою поспієш?
– Так, – замислено промовив учитель, – в цій справі без допомоги Академії не обійтися. Треба повідомити в Єреван. Ходімо!
Забравши з собою лопати і кирки, вони повернулися в село.
ДАВНІ КАНАЛИ НАШОЇ КРАЇНИ
На другий день Арам Михайлович зв’язався по телефону з Єреваном.
– Ми давно чекаємо приїзду геолога з Академії наук. Він повинен допомогти нам з’ясувати деякі питання, що нас цікавлять. А тепер сповіщаємо, що ми знайшли сліди старовинного каналу царя Сардура, – сказав він.