Таємниця гірського озера
Шрифт:
– От як стріляти треба! – хвалився дід, самовдоволено погладжуючи прикріпленні до архалука значок відмінного стрільця. – Чи ж дарма мене, мисливця Асатура, під час війни район командиром ополчення в селі Лчаван призначив? Так, дарма, навмання?… І в районі знають, який стрілець дід Асатур!
Звірятко було красиве – камінна куниця-білодушка. Її м’яка шкурка була темно-каштанового кольору, на черевці – світлішого відтінку, на шиї – велика біла пляма, хвіст пухнастий. Але в міру того як життя покидало куницю, хутро її втрачало ту красу, яка властива тільки живій істоті.
– Гляньте,
– Досить з тебе! Хто тебе не знає, подумає, що ти й справді ненажера! – обурювався Камо.
– Ну, якщо мені не даєте, дайте Чамбарові, нехай поласує, – запропонував Грикор.
Почувши своє ім’я, Чамбар почав скімлити. Було видно, що пропозиція Грикора припала йому до серця.
– Це можна, – погодився старий і вийняв ніж.
Він не розрізав шкуру, а витяг з неї все тільце звірятка через пащу і віддав Чамбарові. Шкурка залишилася цілісінькою, І, коли дід набив її сухим дубовим листям, куниця, здавалося, ожила.
Дорогою в село Камо запитав діда:
– Дідусю, а що ти зробиш із шкуркою?
– Ви що, гадаєте, відняли у моєї внучки камінь на перстень, відправили в Єреван – то я так це й залишу?
Дідова відповідь порадувала хлопчиків: усі вони, коли думали про шкурку, мали на увазі Асмік.
Коли вони прийшли в село і зупинилися біля хати, де жила Асмік, дід викликав дівчинку і накинув їй куницю на шию:
– Візьми, доню, одягнеш в день весілля і згадаєш старого мисливця Асатура.
Асмік почервоніла, але хутру – шовковистому, ніжному – вона була надзвичайно рада. Тулила його до обличчя і все повторювала:
– Яке ж воно гарне, м’яке…
Камо ладен був віддати півжиття, аби тільки це хутро подарував дівчинці він, а не дід.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
«НЕБО ВИСОХЛО»
З пролісками, фіалками, зграями птахів прийшла з півдня і через долину Аракс піднялася до вершин Далі-Дагу нова весна. Після зимового сну природа проснулася знову, скинула біле покривало і одягла барвисте вбрання. В очеретах озера Гіллі знову закопошились, зашуміли, загомоніли на всі лади птахи.
З приходом весни наші юні натуралісти впорядкували інкубатори, дістали акумулятори. За зиму все тут змінилося до невпізнання: маленький, зроблений дитячими руками пташник за допомогою колгоспників перетворився на велику ферму. Птиця була розмішена по нових клітках і корм одержувала за особливими раціонами: за одним – несучки, за другим – пташенята, за третім – селезні і півні водяної курочки.
Одного сонячного дня Асмік широко розчинила ворота ферми, і її вихованці – водяні птахи різних порід і кольорів – нестримно сунули до ставка. Поважно перевалюючись з боку на бік, ішли гуси й качки. Пір’я в них блищало так, як це й повинно бути в здорових і гладких птахів.
Асмік не могла натішитись, дивлячись на своїх вихованців.
– Ви тільки подивіться, як вони вже виросли!…
– Так, усі від однієї залізної матері, – як завжди з сміхом в очах сказав Грикор. – Всі виросли… Адже ж і ти виросла, Асмік. Джейран ти, а не дівчина!
Асмік боляче скубнула Грикора за чуба.
– Ні, ні, – кричав Грикор, – не виросла, не виросла! Пусти, боляче!
Але Грикор сказав правду: Асмік за рік розцвіла. Не відстали од неї і товариші. Камо ще більше змужнів. На верхній губі у нього засіялися вуса, голос зміцнів. Армен теж виріс, але потоншав і став соромливішим. Тільки Грикор залишився ніби таким самим: таке ж по-дитячому наївне обличчя, такий же рухливий, меткий, з такими ж смішинками в чорних очах…
Дикі птахи на фермі почали нестися. А тому що несучок було близько ста двадцяти, хлопцям не було більше потреби збирати яєчка для інкубаторів на озері.
З відділу, де перебували лиски, вибігла радісна Асмік. У неї в руках було довгасте у дрібних цяточках яєчко.
– Перше яйце! – вигукнула вона. – Перше яйце свійської лиски! Подивіться, яке гарне!
– Ану, дай мені… Дай на зубах спробую. Ти знаєш, які міцні перші яєчка молоденької курки! – і Грикор простяг руку.
– Не дам! – злякалась Асмік. – Роздушиш. – Вона ніжно притулила яйце до щоки.
– Давайте зважимо, – запропонував Армен.
Грикор приніс маленькі аптечні ваги, що висіли на цвяху в одному з кутків ферми.
– Ну, таке ж, як і куряче, – сказав Армен, зваживши яйце. – Тридцять сім грамів. А через рік, через два, коли птахи підростуть, вони і яйця нестимуть більші. Нам тепер треба одержати помісь між дикими і свійськими птахами, розумієш, Асмік?
– Але ж у нас ні гусей, ні качок свійських нема.
– Давай обміняємо частину наших диких на свійських, – запропонував Камо.
За розпорядженням Баграта, хлопцям дозволили взяти з колгоспної ферми десять птахів – п’ять качок і п’ять гусок.
– А в обмін не візьмете наших? – запитав Камо.
– Такого розпорядження голова колгоспу мені не давав, – сказав завідуючий фермою.
***
Запаси хліба в селі в минулому завжди залежали від дощів. Тепер колгосп влітку глибоко оре і на зиму збирає в землі вологу. Крім того, колгосп засіває поля восени засухостійким насінням. І в районі Севану врожай підвищився. Але посуха і тепер ще найстрашніший ворог цього краю, позбавленого лісів і вологи.
– Глянь, от в чому наше нещастя, – сказав Армен Асмік, показуючи на оголені гірські схили. – Ми оточені з усіх боків горами. З Чорного моря до нас пливуть хмари, але натрапляють на ці гори і весь свій вантаж – дощі – скидають по той бік, не донісши до нас.
– А наше «море»? – запитала Асмік.
– Наш Севан не такий великий, він створює мало хмар, та й ті відносить вітер в чужі краї…
Весною сталося те, чого найбільше боялися у Лчавані: скільки не чекали люди дощу, його все не було.