Таємниця гірського озера
Шрифт:
Асмік засміялась. Вона без сміху не могла слухати Грикора, якщо він говорив навіть про найсерйозніші речі.
– А що? Хіба я не правду кажу, дідусю?
– Правду. Гори на тому боці лісисті, – підтвердив старий. – Це тут у нас голі.
– У Вірменії всі гори такі, – сказав учитель. – У нас південні схили гір кам’янисті, а північні лісисті, в той час як у північних районах нашого Союзу, наприклад, у Сибіру, схили гір – і південні і північні – м’які, покриті родючим грунтом. А у нас земля буває тільки на північних схилах… Чому це так? А тому, – говорив далі вчитель, відповідаючи на своє ж запитання, – що
– А звідки ж тут глина? – перебив учителя Камо.
– Це руде каміння і є глина. Колись воно утворилось на дні моря з глини. А тепер, руйнуючись, знову перетворюється на глину, яку дощі несуть в озеро. Там, осідаючи на дні, вона знову стає під тиском води таким самим рудим камінням… І тому, що рослинність на південних схилах бідна, земля тут не може затриматись, її всю змивають дощі. А на північних схилах, де рослинність багата й пишна, верхній шар землі навіть збільшується щороку.
Ці прості пояснення збивали діда Асатура з пантелику. Все це він бачив з дитинства, але чи думав він, що один бік гори може розпадатися. другий – наростати, збільшуватись.
– Тому, значить, спини наших гір такі товсті, як у горбатих? – запитав він.
– Ти вірно примітив, діду. Спина – товста, а груди – худі, западисті…
– Але заждіть! – раптом, ніби щось згадавши, втрутився Армен. – Тоді чому ж ті схили, що йдуть униз від цієї стежки, не руйнуються?
– Ти це теж помітив? – ласкаво промовив Арам Михайлович. – Ось якраз це питання і хвилює мене. Подивіться, як різко ця стежка розділяє Далі-Даг на дві частини.
Всі уважно оглянули схили, що простягались угору і вниз від стежки. Контраст був разючий: вершина схилу була кам’яниста і без рослинності, низ був укритий травою, правда, сухою, випаленою сонцем.
– Це щось та означає… – таємниче сказав учитель. – Ану, Камо, копни землю там, нижче стежки.
Камо копнув. Шар землі досягав тут чотирьох – п’яти пальців товщиною.
– Тут шар грунту не тільки не зменшився протягом кількох років, а навіть збільшився… Що це має означати? – задумливо глянув на хлопців учитель.
– Чи не означає це, що нижче від цієї дороги раніше була густа рослинність? – запитав Армен і почервонів.
– Так, ти, напевне, маєш рацію, Армене: нижче від нас, очевидно, була колись буйна рослинність, то залишила нам цей шар грунту. Ось і перегній в ньому змішаний з глинистою землею, тому і колір цього шару темніший, ніж верхній… Тепер, Камо, спробуй копнути там, зверху… Бачите, яка різниця? – говорив учитель, порівнюючи зразки грунту, взяті під стежкою і над нею. Один з них був червоно-рудий, другий – червоно-сірий, з чорним відблиском. – Але як же все-таки міг утворитися тут, унизу, на крутому схилі, такий шар землі?
– Тут він, значить, не зменшується? – швидко спитав Камо.
– Ні. Нижче від стежки ввесь схил вкритий густим сплетінням трав’яного коріння: воно зберігає грунт. Але цікаво, коли утворилось таке сплетіння?
– Воно могло утворитися лише в тому випадку, якщо ці схили зрошувалися, – сказав Армен.
– Зрошувались?… А де ж твій вішап, діду?… І чому тут така гладенька дорога?
– Дорога як дорога… Можливо, худоба витоптала. Женуть же тут отари на пасовисько.
– Та хіба таку широку стежку худоба протопче? Та й навіщо їй до Чорних скель ходити? Там хіба є пасовиська?
– Де там!… Саме каміння.
– Ні, це не звичайна собі дорога, – це щось інше Ось подивіться, нижній край п в деяких місцях піднятий, – сказав учитель – Ходімо, ми це з’ясуємо он біля того каміння, де дорогу перетинає гребінь.
Не пройшовши і ста кроків, Армен зупинив ся і покликав учителя.
– Ви помітили що нахил стежки скрізь однаковий? Я знаю, про що ви думаєте, Ара ме Михайловичу, усі ознаки говорять про те.
– Ти правий нахил всюди рівномірний, наче тварини, перш ніж протоптати стежку копитами, спочатку позначили її олівцем, – відповів учитель.
Ця загадкова розмова між учителем і учнем привернула увагу всіх.
Армен так виріс в очах Асмік, що коли вона звернулась до нього згодом із запитанням, то мимоволі назвала його на «ви» і зніяковіла.
– Вчений синку, поясни свою думку, щоб і ми зрозуміли, – не витримав дід Асатур.
– Ні ще не час, – заперечив учитель, – ще нічого сказати не можна. Все з’ясується он біля того гребеня, що перетинає шлях.
Мовчки вони йшли вперед.
«Що ж це за таємниця, яка тільки біля то го каміння і розкривається?» – думала Асмік, намагаючись швидше дійти до вказаного учителем місця.
Коли вони бути вже недалеко від нього, Арам Михайлович зупинився і, звертаючись до старого мисливця, сказав:
– Якщо на цьому камінні виявимо знаки, про які ми з Арменом думаємо, то скоро і вішапа твого знайдемо.
– Звідки ви про це дізнались? – запитав вражений дід. – Так воно і є…
– Ми знаємо… – відповів учитель, посміхнувшись. – Чи не так, Армене?
Ці таємничі розмови викликали в Камо по чуття роздратування. Потай він поглядав на Асмік, помічав, яке враження справляє на неї Армен, і серце його стискалось від образи.
«Чи не заздрість мене розбирає?» – подумав Камо і зупинився неприємно вражений цією думкою адже він дуже любив Армена.
Нарешті вони підійшли до кам’яного виступу. Вчитель і Армен уважно оглянули дорогу в цьому місці і посміхнулись один до одного. Край стрімчака був тут стертий і наче відполірований.
– Ну от дивіться що зробила вода, – вода, яка бігла напевне, колишньою дорогою до села Лчаван, – сказав учитель, показуючи на обточене водою каміння. – Тут був невеликий водоспад… Камо, збігай униз і покопай он там. Ти мусиш знайти каміння, кругле-кругле. Таке, як річкова галька.
Камо взяв кирку і побіг униз, куди збігав гаданий водоспад. За Камо побіг і Чамбар. Собака відчув раптову переміну в настрої своїх хазяїв, але ніяк не міг зрозуміти, де ж дичина і чому старий мисливець не знімає рушниці з плеча…
Камо швидко піднявся на гору з шапкою, що була наповнена великими і малими камінцями. Вчитель з цікавістю почав їх розглядати.
– Бачите, – сказав він задумливо, – жодний з цих камінців не має гострого кута – так обточила їх вода.
– Точно, ці камінці водяні, – підтвердив і дід, узявши в руки кілька штук.