Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Я ж не кажу, що там джерело… Але навіть цей клаптик, який би він не був малий, мусить живитись водою.
– Вам дай волю, до ночі голодним ходитимеш! – забурчав Грикор. – Ти, Камо, хоч би рушницю у діда взяв – підстрелив би, в найгіршому разі, отого шуліку.
– Потерпи, Грикоре, дорогий! Як знайдемо воду, преміюємо тебе гускою з нашої ферми.
– І дозволите мені самому її з’їсти?
– Самому.
– По руках, коли так!
Камо простягнув Грикорові руку.
– Ну, готуй гуску: там вода, ясно. Хіба ж ви не бачите, яка зелень! – І Грикор, лукаво
Підйом був важкий, але всі швидко подолали його і підійшли до того місця, яке здалеку здавалося зеленою плямою. Це й був зелений клаптик землі, завбільшки як хустка або розгорнута газета, але справді вкритий густою, соковитою зеленню.
Грикор ліг і приклав вухо до землі.
– Що ти робиш? Встань, спробуємо копати, – сказав Камо.
– Тсс!… – погрозив йому Грикор пальцем. – Тсс!…
– Що ти там чуєш?
– Тсс… Коріння – буль-буль-буль – воду п’є і примовляє: «О-ох, о-ох, о-ох, як приємно!» Рийте!
Заступами і кирками розрили землю. Під зеленою травою був рідкий, вологий грунт.
– Вода!… Слово твоє міцне? – спитав Грикор, викидаючи лопатою мокру землю. – Одержу гуску?
– Коли це та вода, що давно зникла, що поля зрошувала, гуску одержиш. І не тільки гуску, а й інші нагороди. Всі ми одержимо: і від колгоспу, і від держави. А коли це звичайне джерело – чим воно нам допоможе?…
Викопавши яму майже на півтора метра глибиною, хлопці знайшли воду. Це був слабенький струмочок. Не маючи сили піднятись на поверхню, він живив вологою лише тонкий шар грунту.
– Цей струмочок, звичайно, повинен мати і джерело – там, всередині гори, – сказав Ашот Степанович. – Він десь тут, під землею. Але це джерело не має нічого спільного з водою царя Сардура. Воно дуже мале для того, щоб давати воду селу.
Хлопці, стомлені й розчаровані, стояли біля виритої ями і дивились, як вона поволі наповнюється водою.
Геологи вирішили обстежити протилежний гребінь гори.
– Ну, а ви, – сказав Ашот Степанович хлопцям, – прямо звідси можете повертатися додому.
Це означало, що роботу з ними він сьогодні закінчив і вони вільні.
Хлопці одійшли від джерела і прилягли в затінку скелястого виступу.
Вони були дуже стомлені. Говорити не хотілось, змагав сон.
Так минуло години півтори – дві.
Камо підвівся першим.
– Ходімо, хлопці, нап’ємося води з нашого нового джерела, вмиємось – і додому.
– Ходімо, – згодились товариші.
Вони повернулись до викопаної ними криниці. Вода в ній стала прозорою, світлою і, переливаючись через край, потекла вниз вузенькою срібною стрічкою, виблискуючи на сонці.
До чого ж було приємне стомленій спекою землі ледве чутне дзюрчання струмочка! Армен згадав рибинку, яку він одного разу витяг із сіток і пустив знову в озеро. Так само жадібно, як вона тоді, пила зараз воду і напівмертва трава цього випаленого сонцем схилу… Якби хлопці могли відчути найтонші прояви, викликані водою в рослинах, вони помітили б, як воскресають паростки, як живодайна волога, попадаючи в коріння рослин, піднімається вгору по їхніх стеблинах.
Недалеко від них на камені з’явилась куріпка. Витягнувши шию, вона дивилася на воду.
– Хлопці, адже ми, самі того не знаючи, добули воду для куріпок! – вигукнув Армен.
– Так, навіть для шулік, для соколів, для ворон… – з гіркою іронією додав Грикор.
Камо, насупившись, мовчав. Увечері, коли вони повернулися в село і розповіли дідові Асатуру про джерело, старий мисливець так зрадів, що перецілував по черзі усіх хлопців.
– Ви самі не розумієте, яку велику справу зробили! – вигукнув дід. – Таж ви врятували диких кіз Далі-Дагу!
– Як це «врятували»? – здивувався Камо. – Вони ж не гинуть від спраги? Ти казав, що вони за день можуть пройти сто кілометрів.
– В тому-то й справа, що «можуть»… Проходять – і йдуть від нас зовсім. Ну, а для чого ж тоді жити старому мисливцеві Асатуру, якщо ці схили Далі-Дагу залишаться без таких красивих тварин?
Армен, закоханий у все красиве, відразу зрозумів зміст того, що хотів сказати дід. А Грикор сприйняв його слова по-своєму.
– Звичайно, – сказав він, – дід Асатур може залишитись без шашлику.
– Та хіба ж у шашлику справа, дурню!… Чи бачив ти коли-небудь кіз, як вони одна за одною проходять гребенем гори?… Вам подивитись треба – тоді ви мене зрозумієте. Недаремно ж ашуги[14] у своїх піснях порівнюють красунь з газелями… – говорив старий, яким оволодів поетичний настрій. – Так, Камо, милий, ви велику й добру справу зробили. Молодці! Треба тільки ще грудку кам’яної солі віднести, покласти біля джерела.
– Солі?… Для чого?
– Для того, щоб кози сіль лизали, воду пили і просили для вас у неба довгого життя.
Армену захотілося обняти діда: ну й добрий же дідусь! А досі вони вважали, що дідові на полюванні – тільки б убити дичину.
– Справді, вони, бідненькі, за сіллю зовсім знудились. Раніше я щороку носив і розкладав біля струмків грудки солі, а цього року не поніс. Усі струмки пересохли. «Що ж, – думаю, – полижуть солі, пити схочуть, а пити нічого. Тільки страждатимуть від спраги…» А зараз покласти сіль біля джерела – велике діло. Зараз кози, щоб лизнути солі, ідуть на солончаки до річки Аракс, на кордон Ірану і Туреччини. Правда, там вони не залишаються, повертаються на батьківщину. А що ви думаєте? Нема жодної істоти, у якої б не було батьківщини, – з глибоким переконанням сказав старий. – Ось я й кажу: повертаються. Чи є потреба заради солі переходити сотні кілометрів? Шкода їх…
– Добре, дідусю, зроблю! – пообіцяв Камо. – Ось тільки не знаю, де взяти кам’яної солі. Але знайду неодмінно.
– У нас дома є, я принесу, – охоче запропонував свої послуги Грикор.
– От і добре, – розчулився дід.
Пішли хлопці від діда повеселілі. Тепер вони розуміли, що полювати – це не значить лише вбивати диких тварин, але й турбуватися про них…
Коли Камо наступного ранку з великою грудкою кам’яної солі на плечах з’явився на горі, він побачив куріпок, які юрмилися біля джерела. Вони набирали в дзьобики воду і, ковтаючи її, високо піднімали голову.