Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Бери, через неї він зовсім збожеволів…
Ось яким чином Сето набув у школі поганої слави.
«Справу» Сето розглядали на піонерських зборах. Камо виступив, наговорив багато неприємного і важкого. Сето ладен був провалитися крізь землю. Так, його вчинок вважається крадіжкою. Так його і назвали на зборах- перед Асмік, перед Аракс, перед усіма! Зашарівшись, палаючи від сорому, Сето стояв, не наважуючись підвести голову, йому хотілося сказати їм усе: сказати, що він захопився цією книгою і не може розлучитися з нею; розповісти про свою мрію стати геологом.
Із зборів Сето пішов ображений. Він відчував свою провину, але не міг примиритися з тим, що за неї його могли знеславити на людях.
Відтоді Сето став іншим: пересів на останню парту, перестав слухати вчителів, на уроках думав про своє, пожвавлюючись лише перед кінцем занять. Після дзвоника він одразу ж зникав.
ПРИМИРЕННЯ
Тепер Сето стояв у роздумі. Дружнє ставлення нещодавніх «ворогів» обеззброювало хлопця.
– Іди, Сето, до нас, у нас зараз стільки різних справ!… Таких справ – світ здивуємо!… Всі будуть задоволені тобою, навіть Асмік, яку ти так часто змушуєш плакати, – лагідно сказав Армен.
Асмік доброзичливо посміхнулась.
– Шкода тебе, Сето, ти хлопець хороший, хоробрий… – продовжував Армен.
– Так, – ствердила Асмік, – хоробрість Сето мені подобається: він дуже спритно лазить по скелях!
Слова дівчинки, напевно, зачепили Сето за живе.
– А для чого вам по скелях лазити? – спитав він уже миролюбним тоном.
– Всі знають, що ми знайшли старовинний канал, тепер шукаємо воду. Адже ми юні натуралісти. Ми мусимо піднятися на Чорні скелі, як нещодавно підіймались на Чанчакар, на пасіку диких бджіл, – пояснив Армен. – Ми повинні розкрити таємницю озера Гіллі, таємницю «Воріт пекла», дізнатися, хто там стогне.
– У таких справах тебе, Сето, ніхто не замінить, – додав Камо. – Давай не будемо ворогувати! – І він простяг Сето руку.
Вогник, прихований у глибині серця Сето, раптом розгорівся, яскраво запалав, і його промені, пробившись назовні, тепло освітили лице хлопця. Він одразу відчув себе іншим і, потиснувши руку Камо, кинув йому до ніг свій лук і стріли:
– Ось, беріть, більше не воюватиму.
Це побачив Арто. Щаслива посмішка засяяла на його обличчі. Він підбіг до Камо і теж віддав йому свій лук.
Хлопці і Асмік по черзі потиснули руки Сето і Арто. Тепле, приємне почуття охопило всіх.
– Ось так, тепер ми стали ще сильніші! – вигукнув Камо, обнімаючи Сето.
***
Несподіване примирення з Сето так порадувало наших героїв, що вони відчули бажання поділитися приємною новиною з найстарішим членом свого гуртка – дідом Асатуром.
– Ні, я до діда Асатура не піду, – похнюпившись, сказав Сето.
– Чому?
Сето зам’явся. Він згадав про випадок з бочкою, жменю попелу, яку він
– Я перед ним винен… – пробубонів хлопець.
– Е, пусте! – взяв його під руку Камо – Мій дід ніколи зла не пам’ятає. Ходімо!
Хлопці всі разом рушили на колгоспну пасіку.
Біля одного з вуликів стояли дід Асатур і колгоспний бджоляр Аршак.
– Бачиш, – долинули до хлопців дідові слова, – дикі бджоли легше переносять посуху. Що я тобі казав?… Мої левенята прийшли! – зрадів старий, побачивши хлоп’ят. – Ну, які новини?
Камо підштовхнув наперед Сето.
– Гарні новини, дідусю! Ось, познайомся: новий член нашого гуртка.
– А, – широко усміхнувся старий, – ласкаво просимо! От і добре, що ти до нас прийшов. На світі, синку, тільки хороші діла і залишаються. Роби і ти добре, навіщо тобі здалося погане!
– Він робитиме хороше, дідусю, – підтвердив Камо, – і доведе, що ми в ньому помилялися.
– Ні, не помилялись, – засоромившись, відповів Сето. – Я перед вами, а найбільше перед Асмік, винен… не знаю, як про це їй сказати, – додав він, згадавши про свої витівки на фермі.
Асмік ласкаво усміхнулася до нього, а Грикор, враз щось пригадавши, вигукнув:
– Ей, друже, це не ти часом гладенькими качатами об’їдався? – І з задрістю додав: – Щасливий!
Сето соромливо опустив очі.
– Як, то це ти в бочці сидів? – запитав дід і жартома схопився за кинджал.
– Ну-ну, годі! – втрутився Камо. – Колишнього Сето вже нема…
– Е, ні, зажди, Камо! Що було, те минуло – це вірно сказано, але все-таки нехай Сето розповість, як це він крав пташенят, – запротестував дід. – Ви ж нічого не бачили, а я бачив. Було на що подивитися! Розпустило каченя крила, шию витягло, рот розкрило і повзе до бочки. Наче якась невидима рука схопила його за дзьоб і тягне… Як це ти робив, Сето? Відкрий секрет. Скільки часу я полюю на птахів, всі способи знаю, а такого чуда не бачив…
– То куди ж ти пташенят дівав? Ти ж їх десятками тягав. Не з’їдав же їх!
Сето ладен був крізь землю провалитись, – так незручно він себе почував. Почервонів по самі вуха і стояв, похнюпивши голову.
– Ну, Сето, справа стара, розкажи, – підбадьорював його Камо.
– Ніякої невидимої руки не було. Моя була рука, та я її в бочці ховав… – розгублено сказав він під загальний регіт.
– Ну, а як?
– Нитка була звичайна, котушкова. За нитку тягнув пташенят. Нитки ж не видно – от збоку і здавалося, що їх невидима сила тягне…
– За нитку? Як за нитку? – спитала Асмік.
– Ну, як сказати… Прив’яжу до нитки ячмінне зерно і закину крізь щілину в огорожі. Клюне гусеня чи каченя це зерно, а з ним і нитку. А другий кінець нитки у мене в бочці. Потягну нитку – то гусеня, розкинувши крила, і тягнеться прямо в бочку…
Діти весело засміялись, а дід Асатур зажурено похитав головою:
– Хіба можна таке витворяти? Не шкода праці цієї дівчинки?… – показав він на Асмік. І, повагом вийнявши люльку з кишені, звернувся до всіх: – А чи знаєте ви, що ця люлька врятувала вашу ферму?