Таємниця гірського озера
Шрифт:
Армен помчав до Арама Михайловича:
– Я приніс вам листа від полководця Артака, – сказав вій, посміхаючись.
– Що, він вкинув його в поштову скриньку? – засміявся вчитель.
– Ні, в карас.
Учитель довго розглядав скопійований Арменом напис, але теж не міг розібрати всього, про що в ньому говорилося.
– Це, – сказав він, – старовірменська мова.
Арам Михайлович вийняв з шафи словник старовірменської церковної мови і, розбираючи слово за словом, речення за реченням, записував їх на аркуші паперу. Деякі місця напису розшифрувати
– Ура! – нарешті закричав він. – Все… Прочитав увесь напис! Слухай, Армене, ось що сказано в ньому… – І Арам Михайлович урочисто прочитав: – «Я, Артак, Севанського краю полководець, народився під нещасливою зіркою. Гора загриміла, земля затряслась, море вийшло з берегів, скелі розкололись і поглинули Велике Джерело. Поля і ниви наші стали пустинею. І прийшов чужоземний загарбник, придушив, знищив мій голодний народ, і ріки крові потекли по всій країні. Нині, оточені ворогами в печерах Чанчакару, очікуємо на милість неба».
– Вода?… Виходить, у нашому селі було Велике Джерело! Як добре, що ми піднялися на Чанчакар!
Схвильований Армен скочив з місця.
– Так, вода була і, на жаль, зникла, – задумливо відповів учитель.
– Але де ж воно було, це Велике Джерело?
– Ось цього ми й не знаємо. – сказав Арам Михайлович. – Ходімо до діда Асатура, поговоримо з ним.
Дорогою вони зустріли Камо.
– Камо, новина ж яка! Ой здивуєшся!… – показав йому аркуш паперу Армен. – Потім скажу, ходімо до діда.
Старий налякався, побачивши відвідувачів. Обличчя його зблідло.
– Що сталося? – ледве вимовив він тремтячими губами.
– Нічого. Ти повинен пояснити нам таємницю караса, – сказав учитель.
– Караса?… – Дід, ослабнувши, сів на тахту. – Я… я… к-караса?… – запинаючись, сказав він.
– Що з тобою, дідусю? Армен знайшов у старому карасі напис. В ньому сказано, що багато років тому десь в наших місцях було чимало води. Чи ти знаєш про це? Адже ти мисливець, кожний камінь у нас тобі знайомий. Можливо, ти бачив десь сліди колишньої води чи каналів?
– Ох, про цей карас? – з полегшенням зітхнув старий. – Ні, синку, не бачив. Та й ми не дурні. Якби була вода, ми б її дістали. Скільки вже в нас вигоряли поля від посухи!… Хіба б ми випустили воду з своїх рук?
– Знаєш, дідусю, – говорив далі учитель, – в старовину у Вірменії був такий звичай: там, де починалися канали, ставили кам’яні фігури, статуї – пам’ятники богу води. Таких статуй ти теж не бачив?
– Ні, таких не бачив… Хіба що під Чорними скелями, на Далі-Дагу, є вішап. Такий ніби крокодил, тільки без хвоста…
– Вішап?… Очевидно, те саме. Ану, дідусю Асатур, збирайся, ходімо! – захвилювався вчитель. – Ходімо швидше!
НА ЗАГАДКОВІЙ СТЕЖЦІ
Камо побіг до Асмік.
Біля ферми він застав Сето. Той, перегнувшись через огорожу, говорив Асмік:
– Якщо мати із заліза, без серця, то, звичайно, діти у такої матері запаршивіють. Ну й ферму ж ви влаштували, клянусь бородою вашого діда Асатура! Я б…
Сето не закінчив фрази. Побачивши Камо, він кинувся тікати.
– Не звертай на нього уваги, Асмік, – сказав Камо дівчині. – Краще збігай зараз до Грикора, скажи, що ми йдемо на Далі-Даг.
– На Далі-Даг? – зраділа Асмік.
Вона миттю зібралася і побігла до Грикора. Грикорова мати несподівано запротестувала:
– Чого ви його тривожите за всякими дрібницями, не даєте нічого дома зробити!
– Нані, хто б інший так сказав, а ти ж знаєш, що без мене жодна наукова експедиція не вдається, – серйозним тоном сказав Грикор.
– Ну, йди, йди, розбишако! Хіба з тебе будуть люди? – сказала мати і, сміючись, махнула рукою.
– Вийде, нані-джан, але для цього потрібен час, років п’ятдесят, напевне, – посміхнувся Грикор матері.
– Ви коли-небудь сваритесь з матір’ю? – спитала в нього дорогою Асмік.
– Сваримось?… Як не сваритись – навіть дуже часто. Отак, як ми зараз сварились. Але сварки в нас завжди кінчаються сміхом.
– А от у сім’ї Сето сварки щодня… Чого тільки не каже синові мати, так його лає… До нас чутно.
Незабаром Асмік і Грикор догнали своїх товаришів, що пішли вперед: Арама Михайловича, Камо, Армена і діда Асатура. Камо взяв з собою кирку, дід Асатур – свою нерозлучну рушницю, Армен – фотоапарат.
Попереду ішов дід Асатур. Дорогою він пожвавішав і повеселів. Поряд з ним біг задоволений своїм хазяїном Чамбар – він бачив на його плечі рушницю. Останнім ішов Грикор, схожий на кульгаве ягнятко, що відстало від отари.
Що вище вони піднімалися, то ширше розстилався перед ними чудовий блакитний Севан.
Сумний вигляд мали схили Далі-Дагу: посуха спалила тут усю рослинність.
Кущі, що виросли серед каміння, пожовкли. Трава, ледве піднявшись, посохла. Схили гір були безрадісно сірі, а подекуди крізь жалюгідні спалені паростки проступали і плями вогненно-червоної піщаної землі. Здавалося, вже настала осінь. У цих місцях усе було голе, пустинне. Не було й тварин. Вони або загинули від нестатку їжі, або пішли в інші краї.
Спека посилювалась. Шлях був невеселий.
Незабаром наші натуралісти дійшли до широкої некрутої стежки, яка з боку Чорних скель спускалась схилом Далі-Дагу до колгоспних полів села Лчаван.
Несподівано Арам Михайлович зупинився.
– Що це означає!… Невже тут? – прошепотів він.
– Що сталося?
Підвівши руку, як у класі, вчитель запитав:
– Скажіть, хто з вас був по той бік гір? Там Далі-Даг такий самий сухий і кам’янистий, як і у нас?
– Ні, що ви!… – відповів учителеві Грикор. – Якби ви знали, скільки я там з’їв диких слив – жовтих, червоних! А яблук, а груш! Ліси там такі, що не пройдеш, а гірські луки соковиті, зелені. Ми з Вано не раз пасли там телят, вони бенкетували там, як на весіллі.