Таємниця гірського озера
Шрифт:
Коли старий запалив світло, приміщення, де птахи спали, було всипане пір’ям. Тут явно побувала лисиця.
– Не будь я мисливцем Асатуром, коли дам перетравити тобі вкрадене! – поклявся старий і на світанку по лисячому сліду пішов у гори.
– Дід твій на полювання вирушив, – сповістила Камо бабуся Наргіз.
Це було у неділю. Приготувавши уроки, Камо відшукав Армена та Асмік і сказав їм:
– Ходімо до Грикора.
– Що трапилося? – зашпилювалась Асмік.
– Ходімо, потім довідаєшся.
Грикор з захопленням
– Ого! – вигукнув він, побачивши товаришів. – Ви чого?
– Грикоре, коли ти закінчиш свою роботу?
– З вашою допомогою – за п’ять хвилин, – пожартував Грикор.
– Ну що ж, давай відро…
– Ні, ні, ми вже закінчили. Що у вас?
– Грикоре, ходімо на Далі-Даг, – сказав Камо.
– А що там є? Щось їстівне?
– Коли вже мисливець Асатур із своїм Чамбаром туди пішов, то, треба гадати, там і їстівне знайдеться.
– Чого ж ви, коли так, роздумуєте? Ходімо швидше, а то дід Асатур увесь шашлик сам з’їсть! – з удаваним жахом закричав Грикор і кинувся з хліва.
– Зажди, не спіши! – наважився остудити його запал Камо. – Він по лисицю пішов. Який там шашлик!
Грикор зупинився. Його чорні, схожі на виноградини очі сміялися.
– А чим гірший шашлик з лисиці?… Що лисиця? Курей. Чому ж м’ясо лисиці має бути гірше за всяке інше? – запитував він, удаючи здивування.
– Але ж лисиця і мишей їсть, – гидливо сказала Асмік.
– Чим же миша погана? Адже вона тільки зерно та цукор гризе.
– Скажи йому, хай не говорить про таку гидоту, – звернулась Асмік до Камо.
– Не люблю я, коли ці інтелігенти морщаться, та ще й від чого: від шашлика з лисячої печінки!… Ну, та ходімте ж скоріше!
З жартами і сміхом вони піднялися на схил гори, де на снігу виднілися свіжі сліди людини. За нею йшов собака.
– Сліди діда і Чамбара! – зрадів Камо.
Цими слідами, за дідом і собакою, пішли і наші діти.
Все навколо було вкрите яскраво-білим снігом. Сонце сяяло так, що очі сліпило. Здавалося, міріади алмазів були розсипані по схилах гір.
Перший сніг у горах!
Похмура, туманна осіння пора, коли все в природі вкутане імлистим сутінком, як тільки випадає перший сніг, змінюється світлими, прозорими днями. Небо стає ясним і мирним, його блакить – густішою і яскравішою. В усій своїй красі виникають на її тлі вершини високих гір. Приємно гріє сонце перших днів зими, і сніг тане, струмочок за струмочком стікаючи в ущелини.
Діти зупинилися на одному із схилів і замилувались сяючим під сонцем гірським пейзажем. Промені сонця, падаючи на сніг, заломлювалися в ньому і, відбиваючись, ласкавими хвилями торкалися дитячих облич.
– Який чудовий день! – прошепотів Армен. – І в зими є своя краса.
– Шикуйся! – скомандував Камо.
Діти спустилися в балку, а з неї знову почали підніматися вгору.
Дідусеві сліди то спускалися в ущелину, то проходили по краях скель, там, де пролягав і шлях лисиці. В одному місці на снігу були розкидані гусячі кісточки і пір’я.
– Ах ти, бідний птах! І як же це ти свою душеньку віддав, і який вітер розвіяв твоє пір’ячко?… Ах ти, мій красуне! – вдавано побивався Грикор, наслідуючи голосіння бабусь.
А Асмік стояла мовчки над розкиданим по снігу пір’ячком, і серце її стискалося від болю: адже це були кісточки одного з її пташенят!
– Не журися! Мій дід цього так не облишить! – впевнено сказав Камо.
Діти підіймалися далі на гору.
Нарешті, за одним поворотом вони побачили мисливця з рушницею за плечима і великим кинджалом збоку.
Чамбар привітав дітей веселим гавканням. Він підбіг до них і, лащачись, припав до їхніх ніг. Асмік погладила собаку і почастувала його цукеркою:
– Для тебе принесла, Чамбарчику.
– І мені дай, – простягнув руку Грикор. – Чи я, по-твоєму, гірший за собаку?
– Навіть кращий, але хіба не Чамбар врятував нашого Камо?
Дівчинка сказала це з таким теплим почуттям, що Камо почервонів до вух.
– Дідусю, шашлик готовий? – ще здалеку крикнув Грикор дідові.
– Куди це ви йдете, левенята мої? – весело зустрів дітей мисливець Асатур. – Ну, коли прийшли, добре зробили: знайомтеся з лисячим звичаєм, – додав він, сідаючи на сніг і закурюючи люльку. – Здорово, клята, вимучила мене. Ви тільки погляньте на її витівки. Сполохав я її там, унизу, вигнав з-під одного каменя… Тільки прицілився – як вона бігом на голе місце, на горі, де сніг здуло вітром. Дивлюся, а в очах мерехтить, нічого не бачу… Ану, хто з вас скаже: чому лисиця, залишивши сніг, на голе місце кинулась? – раптом перебив свою розповідь старий.
– Дарвін говорить, – відповів Армен, – що тварини своїм кольором пристосовуються до навколишнього оточення. Лисицю на білому снігу ти б одразу помітив, а серед сухих трав ні: хутро її має колір сухої трави і землі. Старий був здивований: звідки міг знати про такі речі Дарвін?
– Ну, нічого й казати, Дарвін, звичайно, був мисливцем, – відгадав цю загадку старий. – Еге, так ось, – продовжував він, – дивіться, що лисиця потім зробила. Перебігла через горб, я – за нею. Раптом чую – за мною камінець покотився. Озирнувся – лисиця позаду мене… Як вона встигла? І для чого?
– А це лисиця, щоб тебе обдурити, оббігла горб і пішла за тобою. Якби не камінь, ти б її слід загубив, – пояснив Грикор.
– Молодець! Зразу видно, що син полів… Ну от, іду я за нею, іду. Дивлюся – слід зник. Нема його й нема. Дивуюся: ні крил у неї нема, щоб полетіти, ні ями нема, куди б вона провалилась. І куди тільки подалася? Адже як би вона не повернула, слід на снігу повинен залишитися?… От і скажіть мені тепер: куди поділась лисиця?
Діти мовчали. Це справді було загадкою.