Таємниця гірського озера
Шрифт:
– Ходи-но поцілую тебе, моє левеня! – вигукнув дід, обнімаючи радісно схвильованого хлопчика.
Задоволений був і Баграт. З його завжди суворого обличчя не сходила усмішка.
– Ну, тепер ми можемо узаконити ферму, і я дам розпорядження, щоб її працівникам нарахували трудодні.
– Мало цього, дядьку Баграте: приймай у колгосп нові сім’ї, – ступив наперед Грикор.
Голова колгоспу глянув на нього здивовано і сказав:
– Що ще за новина? Які сім’ї? В нашому селі, мій любий, колективізацію проведено ще
– Бджолині сім’ї, дядьку Баграте! З чадами, домочадцями і коморами меду.
– А, з Чанчакару! – догадався Баграт. – Ласкаво просимо, хай приходять. Тільки я не вірю, щоб вам вдалося те, що нікому ще не вдавалося… Ти що? – звернувся він до бригадира Овсепа. – Кажеш, сіножатки і коси готові?… Ходімо. Хочу на власні очі побачити.
Голова пішов разом з бригадиром.
– Що, вчені брати, підемо на світанку? – запитав Грикор.
– Підемо, – відповів Камо. – Не проспіть. Прислухаючись до розмови, біля них крутився Артуш.
– Подумаєш, наукову експедицію організовують! – сказав він уїдливо. – Ми, значить, жили тут дурні дурнями і нічого не знали про наші старожитності, а він, бачте, приїхав з міста і зробив відкриття…
– Що тебе турбує? – запитав Камо, глянувши Артушеві у вічі.
– «Що, що!…» – зніяковів Артуш. – А те, що ти своїми вигадками інших збиваєш з пантелику.
– Чого ти лютуєш? Тебе не раз кликали, а ти сам не йдеш і іншим голову морочиш… Ходімо! Грикоре, умов Арама Михайловича піти з нами.
– Арам Михайлович вам не рівня, – сказав Артуш. – Він людина розумна.
– Це вірно, він людина розумна й дуже серйозна і робитиме з нами серйозні справи. Ми за його допомогою знайдемо не тільки стародавні речі, а й руди, як знайшли алтайські піонери, – сказав Камо.
– Порівняв!… Це тобі не Алтай, а Далі-Даг, – посміхнувся Артуш.
– А хіба ти не знаєш, що гори Малого Кавказького хребта також дуже багаті на руди? – запитав Камо.
– Піди викопай! Там золото тільки й чекає, щоб ти прийшов і взяв його!
– Може, ми знайдемо там дещо більш важливе за золото… Ходімо!
– Не розумію, що там у тебе в животі смокче? – обернувшись, сказав Артушу Грикор. – Коли перестане – приходь, разом працюватимемо.
***
– Ну, пасіка у нас уже є. Завідую нею я. а дідусь – старший пасічник, він же і сторож. Він охоронятиме мед уночі від ведмедя і куниці, – оголосив Грикор, коли наші юні натуралісти, стомлені, добрались нарешті до старого дуба.
– Я дійшов до дідівської межі, – сказав дід Асатур, зупиняючись під дубом. Скинувши з голови папаху, він витирав нею рясний піт з лоба.
– А ось зараз ти переступиш цю межу, – усміхаючись, сказав Арам Михайлович.
– Я?… Я переступлю межу, далі якої
– Так, ти. Адже ти вже переступив її.
– Коли? Як?…
– Коли вступив до колгоспу і став у ньому передовою людиною, коли перестав ходити до церкви – ось уже двадцять років. Коли з цими комсомольцями почав дружити… Так, діду, ти від своїх дідів давно далеко вперед пішов. Переступи вже і цю межу… – І вчитель, взявши старого під руку, повів його уперед.
– Ур-ра-а!… Дідусь переступив межу! – закричали діти і слідом за Арамом Михайловичем і старим почали підніматися крутою стежкою, що вела на вершину Чанчакару.
Схід був важкий. Але ось вони добралися і до вершини. Вітер, що дув із Севану, освіжив спітнілі обличчя наших мандрівників.
Севан було видно звідси весь, від берега до берега. Вода в ньому спочатку була синьою, та коли зійшло сонце, вона набрала веселою світло-блакитного кольору, а гребені хвиль засяяли так, наче по широкій гладіні озера якась невидима рука розлила потік розплавленого срібла.
Частина Севану ще здавалася темною, але хмари швидко пливли на захід, і дзеркало озера ставало дедалі прозорішим і радіснішим.
– Гляньте, гляньте, яка велика чайка! – вигукнула Асмік.
– Ну, що ти, це парусник рибтресту, – сказав Армен. – Та й справді схожий на гігантську чайку!
Суденце мчало під білим парусом посередині озера, а за ним тягнувся довгий пінявий слід.
У той час, як увага дітей була прикована до озера, Чамбар нишпорив по кам’янистих розщелинах, сполохуючи куріпок, що зустрічали співом світанок.
– Дідусю, – гукнув старого мисливця Грикор і зробив вигляд, ніби стріляє з рушниці, – що ти думаєш про куріпок?
– Хай живуть: пташенята в них, – тепло посміхнувся старий Асатур.
А куріпок навколо було так багато і такий вони влаштували концерт, що діти заслухались
і майже забули про ту важливу справу, яка привела їх на вершину Чанчакару.
– Ну, почнемо! – першим опам’ятався вчитель.
Він уважно оглядав скелі, визначаючи їхню висоту. Закріпивши за камінь кінець мотузяної драбини, Арам Михайлович обережно спустив її на виступ біля входу в печеру. Вхід цей був просторий і виходив на карниз завширшки метрів з чотири. Кінець драбини ліг на ньому гармошкою.
– Отже, звідси до печери менше шістдесяти метрів, – сказав учитель. – Гляньте, скільки вірьовки залишилося.
Наближався момент спуску. Тривожне почуття охопило дітей. Це було чи почуття страху, чи знайоме мисливцеві напруження, коли з завмиранням серця він очікує звіра…
Першим підійшов до драбини вчитель, але Камо зупинив його:
– Дозвольте мені, Араме Михайловичу, я спущуся першим.
– Тобі, звичайно, це легше, ніж мені, – сказав учитель, оглядаючи гнучку постать хлопчика. – Але я відповідаю за всіх вас і повинен спуститися першим.