Таємниця гірського озера

Ананян Вахтанг Степанович

– Ходімо, дідусю, ходімо! Ти нам хоч здалеку покажеш цю печеру, – захвилювався Камо.

– Та ходити там… – знітився дід.

– А ще вихваляєшся: «Мисливець я»! – вирішив подратувати діда Грикор.

– Ах ти, молокосос, не встиг ще з яйця вилупитись, а старих мисливців на глум береш?… Та я самих вовків і ведмедів убив стільки, скільки в цій череді телят! Ти мені покажи ведмедя – рушницю кину, з самим кинджалом на нього піду! Тут справа залежить од відваги, а там – деви… Розумієш, чортеня: деви! Їх ні силою, ні хоробрістю не подолаєш.

Як не намагалися хлопчики переконати дідуся, що ніяких девів нема, що все

це дурні вигадки, він уперто наполягав на своєму.

– Як це девів нема? Поки ви мені не скажете, хто там стогне в Чорних скелях, не повірю, – торочив одне дід. – Ось мисливець Каро – земля йому пухом! – спробував залізти в печеру до девів, та впав, розбився. А який сміливий був!

– Звідки ж він знав, що там так багато меду? – запитав Камо.

– Як це – звідки знав! Каро був справжній мисливець. Лише по тому, як бджоли дзижчать, він узнавав, скільки в них меду. Серце лева було у Каро. «Які деви? Це вигадка!» – казав він, як оце і ви зараз. Ну, і піднявся на вершину Чанчакару. Піднявся, прив’язав вірьовку до скелі і спустився по ній з вершини до печери. Тільки увійти в неї не міг – вхід був маленький і вузький. Що ж, ви гадаєте, він зробив?… Порохом підірвав отвір. І знаєте, скільки він вигріб з печери меду… – Саме-таки вигріб, лопатою!… Чотирнадцять пудів!

– Чотирнадцять пудів? – здивувався Грикор.

– Звичайно, чотирнадцять. Навантажив медом ослів і привіз його у село. Всі від здивування роти пороззявляли. Кум Мукел сказав: «Каро, щастя твоє, що девів дома не було». Каро тільки засміявся. Другого дня він знову пішов на Чанчакар. Але на цей раз йому не пощастило: деви були вдома. Розсердилися і скинули Каро в провалля – помстилися… З того часу, як загинув Каро, ніхто більше не наважується лазити на цю скелю. Лопата Каро так і залишилася в печері встромленою в мед – держак стирчить назовні.

Кілька хвилин усі мовчали.

– Еге, – порушуючи паузу, повторив дід, – з меду стирчить. Чанчакар – повний амбар меду. Хто знає, скільки сотень літ наповнюють його бджоли…

– Сотень літ? А хіба бджоли не старіють, не вмирають? – наївно запитала Асмік.

Дід посміхнувся:

– Цій дикій пасіці сотні літ, але бджолам не більше кількох місяців. Одні старіють і вмирають, інші рояться і відлітають гніздитися в інше місце, а у вулику завжди залишаються молоді. Коли кажуть, що бджоли рояться, це значить, що відлітають старі, залишаючи вулик молодим бджолам. Саме тому бджолина сім’я вічно молода.

– Як це? – здивувався Армен. – Чому ж кажуть, коли бджоли рояться – «відрійок одсівається»? Що – молоді бджоли відділилися од старих і зі своєю новою маткою шукають притулок?

Дід знову самовдоволено посміхнувся у вуса і погладив бороду:

– Гм… – буркнув він. – Ти що ж, гадаєш, всякий правду знає? Багато хто думає, що молоді бджоли з вулика відлітають, свою сім’ю заводять, як у всіх тварин: виростають діти, залишають батьків… А от бджола так не робить. Якщо вона випустить з вулика своїх кволих і недосвідчених діток – не виживуть вони, загинуть. Це тобі не вовченя, що знайде якогось сонного зайця, схопить його за карк і з’їсть. Для нього це просто. У бджоли справа складніша. Бджолиній сім’ї, щоб жити, величезне будівництво треба розпочати. Ціле місто! Склади для меду, для квіткового пилку, приміщення для діток і різні інші… Відкрийте-но вулик, погляньте – місто, справжнє місто зі своїми порядками, правилами…

Ну, тепер я вас і запитаю: кому – старим, досвідченим іти нове місто будувати чи таким, як ви, нетямущим дітям?

– Звичайно, старим, – в один голос відповіли діти.

– Так… От старі добровільно і залишають молодим усе своє багатство: житло, склади воску і меду, все господарство, а самі відлітають.

– І нічого з собою не беруть? – здивувалась Асмік.

– Нічогісінько!

– А дику бджолу можна приручити? – запитав Камо.

– Ого, ще й як! Дістань стільники диких бджіл з їхніми личинками та постав у колоду – побачиш, якими стануть домашніми. Скільки разів у погоні за куницею бродив по горах, по лісах, бджіл знаходив і приносив додому! Не я, правда, знаходив – куниця шлях показувала. Вона щоночі всі дупла обшукує, знаходить мед, обжирається, а інколи в дуплі і засинає. А я йду собі її слідом, знайду дупло, витягну куницю і – прокинутися не встигне! – приб’ю. Шкуру до пояса причеплю, мед складу у відро, бджіл – в папаху, і додому. І які ще бджоли!

– А яка бджола краща – дика чи домашня? – зацікавився Грикор.

– Як же ти до цього часу не знаєш, що домашній бджолі далеко до дикої! – за мисливською звичкою перебільшував дід – Дика бджола хороша тим, що волохата, – значить, легше переносить холод, – пояснював дід по-своєму, невченому. Ніжки в неї довші, крильця довші – отже, може літати довше, і вітер її не злякає. Легше посуху переносить, голод… Чому так? А тому, що про неї піклуватися нема кому, і вона лише на себе надіється. А домашня бджола в усьому на господаря покладається… В природі все розраховано, передбачено. Ось воно як!

У Грикора заблищали очі.

– Невже ж я гірший за куницю! – скочив він з місця. – Та я в ту печеру, як кішка, залізу, всіх бджіл заберу – і в колгосп… Ви тільки роти роззявите. Вставайте, ходімо!

Дід лише рукою махнув:

– Та це ж поруч з воротами в пекло…

– Ну й нехай поруч, а нам що?

– Дідусю, рідненький, дідусю! – стала благати Асмік. – Ходімо, покажи нам хоч здалеку…

Старого мисливця нарешті умовили.

– Гаразд, ходімо. Тільки умова така: здалеку подивитесь і все, – сказав дід.

Він підвівся і дбайливо уклав бороду за пазуху. Підвелися й діти.

Прийшов пастух, і Грикор здав йому телят. Асмік доручила матері своїх вихованців. Ще з весни Анаїд доглядала за птицею від колгоспного правління, і тепер вона була штатним працівником «дослідної птахівницької ферми».

– Що нам узяти з собою? Лопати, вірьовки? – запитав Камо.

– І що-небудь поїсти, – тут же вихопився Грикор і поспішив додому.

– Візьми в колгоспі кілька вірьовок, котрі міцніші! – гукнув навздогін йому Камо.

– Заодно нам треба буде оглянути гори. Якби нам знайти не тільки мед, а й воду… – замріяно сказав Армен.

– Вода?… Вода – мрія. Наші діди помирали із словом «вода»… Легко сказати – «знайти воду». Піди знайди! – безнадійно махнув рукою дід Асатур.

– Ну, а якщо ми машинами проб’ємо схил гори над нашим селом і дістанемося до серця гори, чи знайдемо ми там джерела, що дають воду озеру Гіллі? – запитав Армен. – Як ти гадаєш, дідусю?

– Хіба ми не провели б воду, якби це було можливо? – розсердився старий мисливець. – Хіба ми й без твоїх машин там не копали? Що я, не розумію? Головне – водяну жилу знайти, перехопити… А от – нема!