Таємниця гірського озера

Ананян Вахтанг Степанович

– Все «нема» та «нема»… Не ми, то геологи знайдуть. Ми ждемо їх з Єревана.

Чекаючи Грикора, Камо з Арменом знову гаряче заговорили про воду. Старий мисливець слухав мовчки, але з сумнівом хитав головою. Нарешті повернувся Грикор з туго набитою дорожньою торбиною за плечима і з киркою.

– А вірьовки? – запитав Камо.

– Хто мені в колгоспі вірьовку дасть? Вилаяли та й усе. Та найважливіше я приніс – тепер Чанчакар не устоїть перед нами. Гляньте! – і Грикор скинув з плечей свою важку торбину з їжею: – Всіх ваших матерів обійшов, у всіх забрав, що було смачного.

– От молодець! – засміялась Асмік. –

Здогадався.

– А кирку ти навіщо приніс? – запитав Грикора дід Асатур.

– Вчені без кирок по горах не лазять, – відповів той серйозно. – Не бачив хіба?

– Ну, годі, – скомандував Камо. – Ходімо!

Так почався їхній перший підйом на схили Далі-Дагу, до звислих над бездонними ущелинами стрімчаків Чанчакару – Бджолиної скелі.

«КРОВ СЕМИ БРАТІВ»

Здавалося, всі кольори райдуги відбивалися в цьому величезному, пишному квітковому килимі, що вкривав схили Далі-Дагу.

Діти зупинились і, мов зачаровані, милувалися червоними гірськими маками, що яскраво вирізнялися на зеленій траві. Жовті, з довгими пелюстками-віями, нарциси опустили, наче соромливі дівчата, свої голівки, не наважуючись звести очей на незнайомих пришельців. Жовта квітка видихала п’янкі пахощі, які в горах називають «ладановими». Поряд з нею росла квітка «масляна», з блискучими, наче маслом вимащеними пелюстками. Забобонні старенькі бабусі кладуть її для чогось у сметану, коли збивають масло. Кущами розрослися білі ромашки. Скромно ховалися у траві мініатюрні жовтоцвіти, голубіли дзвіночки.

Гаряче південне сонце наділило всі ці квіти і трави не тільки приємним ароматом, але й цілющими властивостями. Звичайні трави, сплітаючись з дикими рослинами, теж, здавалося, набували їхнього запаху.

– Бачите ці звичайні листочки? – запитав дід. – Ми називаємо їх «бичачий язик». На яку б рану ви їх не поклали – зразу ж загоїться. Було якось зі мною – зі скелі впав, руку розбив. Оцими листочками і залікували. Велика в них сила! Прикладеш до нариву – визріє, прорветься. Звариш, даси хворому – ядуха мине, як рукою зніме. Он як!

Високо-високо над іншими витягували свої довгі стеблини квітки «кантафі», як їх називають у Вірменії. Тут, у гірських районах, їх сушать і зберігають як ліки.

– Багатьом людям врятували життя ці квіти! – розповідав дід Асатур. – Якось мисливець Каро заночував у горах, на снігу, – не хотів кидати убитого оленя. Ну й застудив собі легені. Якби не квітка – померла б людина.

– А як же йому квітка допомогла? – запитала Асмік.

– А просто: заварили, як чай, дали випити гарячим, – спотів, врятувався.

– Як добре тут! – вигукнула Асмік. – Давайте роззуємось та побігаємо!

І дівчинка, скинувши черевики, почала весело бігати по зелених травах гірського лугу. Хлопчики наслідували її приклад.

Несподівано Асмік зупинилася. Красива багряна квітка привернула її увагу.

– Чи це не «кров семи братів», дідусю? – запитав Камо і побіг до квітки.

Кинувся до квітки і Армен. Камо вже нахилився, щоб зірвати її, але, помітивши благаючий погляд Асмік, зупинився.

– Я зірву її, я! – І Асмік обережно з корінням висмикнула квітку з землі. – Я посаджу її дома. Яка чудова!… Це справді кров семи братів, дідусю?

– Аякже! – поважно відповів дід. – Звичайно, це кров семи хоробрих людей. Квітка ця зустрічається тільки у нас, та й то дуже рідко. Ось уже шістдесят років я кружляю по наших горах, а тільки двічі знаходив її. Вперше – коли ще молодий був. Сподобалась мені тоді Наргіз, старенька моя. їй подарував… Вдруге – в японську війну. Так, доню люба, квітка ця дома не живе – їй чисте, гірське, повітря потрібне. Кажуть, на чужій землі вона помирає.

Вона й справді була чудова, ця квітка! Хто з художників зумів би передати на полотні ледь-ледь помітні, найніжніші відтінки її барв!

Асмік вдихала аромат квітки, ніжно тулила її до щік.

– Дідусю, ти знаєш, що розповідають люди про цю квітку? – запитала вона. – Розкажи нам.

– Ну що ж, розповім, доню…

Дід сів на камінь і почав набивати люльку тютюном. Діти посідали навколо нього і затихли.

– Так ось… Кажуть, колись тут, у наших горах, курди жили. Були вони різних племен, і племена ці ворогували між собою. В одному з цих племен було сім братів, сім молодців-джигітів. Хоробрі, гарні, з голови до ніг зброєю обвішані… Ну, була у тих семи братів сестра Заре. Сонце говорило їй: «Нащо мені сходити, коли ти за мене світло і тепло людям даєш?» А місяць так її краси соромився, що й зовсім не сходив, за хмарами ховався. Щоки у Заре – кров з молоком. В очах – доброта, любов, вогонь. Брови – крила ластівки. А струнка була, як чинара…

Дід затягнувся, випустив кілька клубків диму і вів далі:

– Ось так і росла вона безтурботно, як джейран^[5], як метелик серед квітів. Усім вона була люба, та ніхто, боячись її братів-джигітів, і підійти до неї не наважувався… Сусіднім плем’ям правив Авдал-бек. Кровожерливою був він людиною, не один раз нападав і розорював плем’я семи братів. Якось прислав він до братів своїх людей, велів сказати, що подарує їм половину своїх пасовиськ, стад, коней, коли віддадуть вони свою сестру йому за дружину. Дружбу свою навіки обіцяв. Задумалися брати: що робити? Все плем’я зібралося. Думали, гадали – вирішили віддати сестру за Авдал-бека. Велика сила була у нього, міг біди Заробити, якби відмовили… Дівчина, коли дізналася про це, сказала: «Я піду за Авдал-бека. Я його не люблю, не можу любити того, хто кров мого народу проливає, але я піду, якщо мої брати так вирішили, якщо це потрібно моєму племені».

Молодший брат, найзапальніший, почувши це, вийняв свій клинок і вдарив ним по скелі. «Я, – закричав він, – свою сестру в жертву не дам! Одна у світі сестра в мене, що ж – ворогу її віддати?…» Старший брат був обачніший, далекоглядніший. Він відчув небезпеку, хотів умовити, заспокоїти молодшого, та де там!… За молодшим – і середній. Вирішили не віддавати сестру ненависному ворогові. «Ну, що ж, – сказав Авдал-бек, – коли так, силою її візьму!» Приїхав, зліз з коня і всіх сімох братів на бій викликав, на єдиноборство. А порядок такий: треба перш за все старшому братові битися. Задумався старший брат – людина немолода та ще й батько великої родини. Помирати йому не хотілося… А тут ще сталося таке: вони всі на відкритому місці, а Авдал-бек ближче до скель став, біля великого каменя, під захистком. Тут дівчина побачила, що старший брат не наважується, схопила свій лук, вибігла наперед, стала перед ворогом і сказала… піснею сказала…