ТАРС уповноважений заявити…
Шрифт:
— А я не певен.
— Чому?
— В тридцять третьому році магнати вірили, що зможуть контролювати фюрера. А чим кінчилось? Огано — африканський Гітлер.
— У Гітлера була сталь, мідь, вугілля. А що є в Огайо?
— Нагонія — ключова точка на півдні Африки. Якщо він скине Грісо, хазяям доведеться стелитися перед цим мерзотником.
— А чого ти зірвався звідти так спішно? — спитав Славін.
— Здавати фільм. Якщо виникнуть якісь поправки, треба буде негайно їх зробити, щоб не затримувати копіювальну фабрику…
— Картина вдалася?
— По-моєму — так. Післязавтра відлітаю
— Заздрю.
— Сказав «майстер кризових ситуацій», — усміхнувся Степанов і відкинувся на спинку стільця.
Тут, у Будинку літераторів, було гамірно; приготували першу в цьому році окрошку: хтось пустив чутку, ніби дирекція ресторану уклала договір з «домжуром», і тепер завозитимуть раків і добряче бочкове пиво, тому пожвавлення серед завсідників було якимось незвичайним, можна сказати невситимим, чи що.
— Не вклали вони договору, — поморщився Степанов і підсунув Славіну салат. — Пльзенського пива не буде. І ростовських раків — теж. У житті треба задовольнятися тим, що маєш.
— Знову бурчиш?
— Ні. Шукаю правди.
— Прийми схиму, — порадив Славін. — Дуже корисно для творчої людини.
— Та невже? — всміхнувся Степанов і налив горілки в чарки. — Схима — це самообмеження, а будь-яке обмеження, навіть в ім'я свободи, є форма кабали.
— Енгельса не заперечиш, Митю: свобода — це усвідомлена необхідність; відлито в бронзу, дорогий мій, не чіпай…
— Ти мене все ще сприймаєш всерйоз?
— Покинь писати книги — і я вважатиму тебе звичайнісіньким гультіпакою…
— Не обіцяю. Коли я покину писати — то помру, а я дуже люблю життя.
— Послухай, а якщо я попрошу склянку вина?
— Горілка ж краща.
— Я це розумію, Митю, тільки організм не приймає. Горілку я п'ю лише тоді, коли цього вимагає служба.
— Ти — дисциплінована ханжа?
Славін посміхнувся:
— Нічого подібного. Тенісист я, Митю, тенісист.
— Чуєш, Віталію, а тебе розізлити можна?
— Ні, це неможливо.
— Ти — чоловік самовпевнений.
— Впевнений, я так би сформулював, Митю, впевнений. А про обмеження й свободу я вичитав хитрющу концепцію в цікавого філософа Бональда. Людина — за його версією — не вільна від самого народження, і винувата в тому — природа, бо вона і є нашим головним обмежувачем. Людина може стати вільною лише тоді, коли докладе до цього максимум зусиль. Адже так? Але цікавий висновок: будьте енергійні, тоді ви зможете ввійти в торгову чи будівельну корпорацію і станете вільним завдяки тим правам, які ця корпорація завоювала; служіть своїй корпорації — і ви наживете багатство; будьте набожним — і церква допомагатиме вам у всіх ваших починаннях; зробившись багатою й релігійною людиною, ви станете дворянином, а це дає вам найвищі переваги.
— Чудова схема. Якраз для кар'єристів.
— Ти повзучий прагматик, Митю. Я не розумію, чому трудящі читають твої книжки. Ти ж не дослухав мене.
— Не тебе, а Бональда.
— Нове — це давно забуте старе. Якщо я зумів згадати, то це означає, що саме я повернув сучасникові забуте старе. Це — співавторство.
— Ти диви!
— Так от… Бональд чудово викрутив свою схему. Вершина свободи, тобто дворянство, — є захисний бар'єр того суспільства, яке мріяв створити Бональд. Якщо ти дворянин, то, виходить, тлінний метал уже не повинен тебе цікавити. Дворянство зупиняє енергійного плебея в його жадобі до постійного збагачення. Без цієї перепони могла настати плутократія.
Степанов слухав з інтересом, навіть тарілку з окрошкою відсунув.
— Та ти їж, Митю, їж, — зітхнув Славін. — У літератора повинен бути вовчий апетит.
— Якщо в літератора вовчий апетит, значить, він працює на бюро пропаганди, читає свої вірші та оповідання, а писати, вважай, кинув.
Знаєш, коли я в Іспанії розповів колегам, що в нас письменникові платять за виступ, посилають у творчі відрядження й дають безплатні путівки в будинки творчості, мені не повірили: «Червоний веде пропаганду, такого не може бути»… Отак-то… Письменник, Віталію, повинен хворіти на виразку шлунка, потерпати від серцевої недостатності й геморою, лише тоді він зможе оцінити каторжну радість творчості.
— Я недавно з одним художником розмовляв, дуже цікавий хлопець, злющий, усе трощить, наче слон у крамниці. Реставратор, ікони реставрує… Мені, розумієш, подарували на день народження ікону, і треба було її реставрувати. Прийшов художник, подивився, позітхав, забрав із собою й зробив блискуче. Я й кажу йому, мовляв, спасибі, а чому б вам за іконопис не взятися, а він на дибки, весь наїжачився: «Без віри немає іконопису». Як ти поставишся до такого пасажу?
— Нісенітницю верзе той реставратор. Іконопис — наше Відродження. У нас був свій великий живопис — ікони. До них так і слід ставитися — національне мистецтво. Віра, здається мені, відігравала тут не головну роль. У ту пору національна ідея була духом художників, бо жили ми під ярмом. Звідси, до речі кажучи, незвичайна роль російських монастирів. Вони відрізнялися від монастирів інших країн своєю винятковою роллю в збереженні національної культури.
— Не впадай у національний містицизм, Митю, — знову посміхнувся Славін. — Поглянь, хто ця жінка?
Степанов обернувся — струнка, з великими очима дівчина біля стойки, обпікаючись, пила каву з маленької чашки позначеної золотим вензелем «ЦДЛ».
— Не знаю.
— Гарна, правда?
— Дуже.
— Як ти думаєш, скільки їй років?
— Тепер молодим років не вгадаєш, це нас, п'ятдесятилітніх, зразу видно — черевце, лисина, втома в очах, а ці…
— Заздриш?
— Звичайно.
— А я — ні. Я пишаюсь своїми літами. Справді, прожити півстоліття — як орден одержати… То чим же різняться наші монастирі від чужих?
— Відстанню.
— В Італії монастирі віддалені один від одного на п'ятдесят кілометрів — як максимум. Наші — на тисячі, тому й зберігали в собі ядро загальнонаціональної ідеї, так би мовити, певний стан духу.
— З марксизму завжди п'ятірку мав?
— Завжди.
— Я теж, тільки з тобою не згоден.
— А чому?
— Стан — це занадто туманно. Стан якого класу? Регіону? Армії? Чиновництва? Селянства? Не можна ж усіх одним миром мазати. Стан Пугачова, Катерини, пушкінського Гриньова? Єдина національна ідея завжди служить на благо якійсь одній групі, Митю, панівній групі.