Твердиня
Шрифт:
– Як тоді пояснити, що та сама цивілізація будує настільки технологічно різні споруди? Невже трапилося щось таке, через що інки швидко деградували?
– Егей! – обірвав його старий. – А хто говорить про ту саму цивілізацію? Хто говорить про інків?
– Не второпав…
– Ти робиш ту ж помилку, що й сучасні історики. Хіба я хоч словом обмовився про те, що Саксайуаман і подібні твердині будували інки?
– Е-е-е… Ні.
– Правильно. Я просто не міг цього сказати. Бо Саксайуаман, Ойянтайтамбо, Пізак і багато інших мегалітичних фортець будували не інки. Все, що створили інки, – це кучугури дрібного щебеню на кшталт Мачу-Пікчу чи Пука-Пукари.
Українець не стримався і посміхнувся, без зневаги чи розчарування, але промовисто скептично. Надто категорично, а через це якось по-дитячому наївно
– Розумієш, у чому вся штука, – вів далі він, наче й не зауваживши скепсису, – за останні сто років про історію Південної Америки до того моменту, коли туди припхався Пісарро, написано тисячі, може, десятки тисяч статей і монографій. Починаючи з 2000 року до нашої ери цей континент населяло кільканадцять напрочуд розвинених цивілізацій, які в дечому переважали шумерів, китайців і навіть єгиптян. Культура Моче, культура Чиму, таємнича цивілізація Наски, імперія людей Уарі, зрештою аймару та інки [46] – всі вони в певні періоди досягали високого розвитку. Та є одна проблема. Жодна з перерахованих цивілізацій не мала писемності. Ніхто не заніс до Південної Америки концепт письма, а самі вони за три тисячі років так і не додумалися, що абстрактні думки можна фіксувати. Це означає, що цивілізації, які я назвав, не лишили по собі жодної книги, документа чи напису… Спільнота науковців намагається створити ілюзію, наче нам про них усе відомо: якщо не строго хронологічно, то принаймні у загальних рисах. Та це брехня. А правда в тому, що на початку шістнадцятого століття, коли до Південної Америки вдерлись іспанці, на материку існувала одна держава – імперія інків, найбільша в тогочасному світі. Вона розкинулась на півконтиненту, займаючи землі сучасного Еквадору, Перу, Болівії, Чилі і частково Аргентини. Усе, що створювалося культурами Моче, Чиму, Наски чи Уарі, належало інкам-завойовникам. І що виходить? Усі події з історії доколумбової Південної Америки, про які ми знаємо, – це історії, розказані конкістадорами. Конкістадори, своєю чергою, брали ці історії від інків (більше просто не було від кого, адже саме інки виявились останніми, кого іспанці застали на Новій Землі). Як ти думаєш, Лео, свідчення інків можна вважати правдивими?
46
Моче, або прото-Чиму – доколумбова культура в Південній Америці, що існувала з I по VIII століття на узбережжі Перу, центр – у районі міста Трухільйо. Чиму – високорозвинута культура в Південній Америці, що існувала приблизно з 1250 до 1470 року на узбережжі півночі Перу, столиця – піщане місто Чан-Чан. Наска – доколумбова цивілізація, що існувала на півдні Перу (плато Наска) в II ст. до н.е. – VI ст. н.е. Уарі – індійська культура доінкського періоду, що існувала у IX–V ст. до н.е. у Центральних Андах і на південному узбережжі Перу. Аймару (аймара) – індійський народ в Андах, що живе у високогірних областях у районі озера Тітікака.
– Те, що ви зараз говорите, виглядає логічно, – обережно мовив Левко, – але…
Ґуннар Іверс далі сипав порівняннями:
– Уяви ситуацію: ти вселяєшся у квартиру, в якій до цього хтось жив. Що ти робиш першою чергою? Правильно – починаєш ремонт. Переклеюєш шпалери, перефарбовуєш стіни, міняєш меблі. Історія доколумбової Південної Америки – це ті ж самі шпалери, наклеєні останніми цивілізаціями, які населяли континент, у цьому випадку – інками. – Чоловік перервався і залпом допив пиво. – Ви ніколи не задумувалися, що вся сучасна історія – це історія цивілізацій-переможців? Ті, хто програв, зійшов з арени, поринули у забуття, навіть якщо були більш «просунуті» у порівнянні з агресорами. Завойовник, який підминав під себе якийсь народ, державу чи цивілізацію, намагався применшити їхні заслуги, але найчастіше – присвоював їх собі. Я розумію вашу недовіру, але повторюю ще раз, – у голосі з’явилися нетерплячі нотки, – Саксайуаман, Пізак та Ойянтайтамбо будували не інки. Сини Сонця, відверто кажучи, були хріновими будівничими. Усе, що вони вміли робити, – це воювати.
Сьома демонстративно відсунув
– А ви хто?
Старий сконфузився, але відповів без заминки:
– Я художник. Я пишу картини.
Семенове запитання збило темп розмови, та через хвилину Левко повернувся до того, що казав швед:
– Ґуннаре, думайте, що хочете, але ваші докази непевні. Це лише припущення.
– Це не припущення.
– Це припущення, – стояв на своєму хлопець. – Минули сотні років, нині немає нікого й нічого, що могло б довести правоту або ж хибність ваших суджень. Я певен, можна знайти інше пояснення технологічного провалу в розвитку інків. Гадаю, на сьогодні не існує жодного об’єктивного доказу на користь того, що руїни в Андах належать різним цивілізаціям.
Ґуннар увесь напружився:
– Власне, я підходжу до того, заради чого почав цю розмову, адже йдеться насправді не про Саксайуаман і не про Мачу-Пікчу… Такий доказ існує, Лео. І він не один.
Левко стулив рота.
– Що за доказ? – поцікавився Семен.
– Паїтіті.
– Тобто? Міфічні руїни?
– Не міфічні. Це рештки велетенської Твердині в сельві за Андами, саме існування якої доводить, що половина з фортець, які нібито належали інками, насправді будувались значно древнішим і більш розвинутим народом. Як Мачу-Пікчу – ніщо порівняно із залишками Саксайуамана, так і Саксайуаман видається іграшковим будиночком на тлі Паїтіті.
– Звідки ви знаєте? – не втримався Левко.
– Я був на Паїтіті.
Ґуннар дістав з папки останнє фото, найстаріше серед інших. Єдиний знімок, на якому був сам Іверс. Швед стояв, уперши руки в боки, на березі витягнутого озера, а позаду нього здіймалась до неба, ледь не затуляючи сонце, багаторівнева стіна велетенської Твердині. Кладка в стіні чимось нагадувала Саксайуаман, тільки камені (якщо порівнювати розміри з Ґуннаром) були в кілька разів більшими. Найменший серед них був більшим за найбільший блок у стіні Саксайуамана.
Правда, якість фотографії насторожувала. Зображення було нечітким, безформним.
– Де це? – прошепотів українець.
– У джунглях Мадре-де-Діос на сході Перу. Мачу-Пікчу і Паїтіті розділяє нещасних двісті кілометрів. Штука в тому, що ці двісті кілометрів устелені найбільш дикими, глухими і важкопрохідними лісами у світі. Там можна сховати Нью-Йорк, і ніхто його не знайде.
– Ви стверджуєте, що знайшли Паїтіті? – перепитав Левко.
– Знайшов не я. Я просто там… хм… побував.
– Як? Яким чином ви туди потрапили?
– Випадково… – ухилився від прямої відповіді старий.
Хлопці забирали один у одного фотокартку і не могли надивитись на грандіозну стіну. Зрештою Семен повернув фотографію Ґуннару.
– Фотка розпливчаста, – недовірливо прогудів він. – Звідки нам знати, що вона справжня? Тут на п’ять хвилин роботи для тих, хто шарить у Photoshop. Які ще є докази?
Старий художник враз пожалкував, що не взяв намальовану зранку карту з собою. Він зітхнув:
– Писемність. Ті, хто будував Саксайуаман, на відміну від інків, на відміну від усіх інших народів Південної Америки, мали письмо. Але для того, щоб побачити написане ними, вам слід спочатку повірити в Твердиню. Бо Паїтіті – єдине місце, де воно збереглося.
Сьома пожирав старого широко розкритими очима: він не вірив, але йому страшенно хотілось повірити. Левко підозріло захитав головою.
– Не вірите? – Ґуннар опустив голову. Але здаватись не збирався. – Моя майстерня зовсім поряд – на Стрендвеґен в Остермальмі. Якщо маєте бажання, можемо прогулятись до неї, і я покажу дещо, що переконає вас. – Старий лукавив, йому просто хотілось віддати карту.
Українець глипнув на Семена. Росіянин прискіпливо вивчав зморене обличчя шведа.
– Я наполягаю. – Ґуннар подивився спершу на Левка, потім на Семена. Його руки тремтіли.
Лео мовчав, безмовно віддавши ініціативу в руки товариша. В цей момент Сьома мав би подякувати художнику за розповідь і чемно розпрощатися з ним. За півгодини він і Левко доїхали б до хатини Бенгта, вляглися б спати і наступного ранку забули б про дивну зустріч у ірландському пабі в західній частині Старого міста. Росіянин саме так і збирався вчинити, проте щось заглючило на Небесах (писемність… ПИСЕМНІСТЬ!..), і Сьома, облизавши солоні губи, піддався незрозумілому імпульсу: